Алла Польова

Алла Польова

Алла Польова – генеральний консул України в Німеччині (Франкфурт-на-Майні). В інтерв’ю вона розповіла про знайомство з дипломатією, чому варто навчатися у молодих та як з віком не втратити вікно можливостей.

В дитинстві я не мріяла про дипломатію, а хотіла стати знаменитою та красивою. Але було одне але. Рідний дядько мого батька свого часу жив у Москві та працював у торгових представництвах при посольствах СРСР у Швейцарії, Японії і ще десь. Для усіх він був іконою успіху. І в потрібний час його історія склалась в потрібний пазл для мене.

Я потрапила в МЗС абсолютно випадково. Був початок 1993 року, я щаслива випускниця Київського політехнічного інституту, за освітою інженер-звукотехнік, безробітна і без особливого розуміння майбутнього, але абсолютно впевнена в собі.

Алла Польова

І ось в гру вступила Доля. Одна знайома за чашкою кави із цигаркою каже: «Запропонували дві роботи: інспектором в МЗС або інспектором в податкову. В МЗС не піду, там зарплата мізерна, але ти можеш спробувати замість мене. Скажеш, що від Грищенка, а я його родичка». 

Я тоді навіть уявити не могла собі, хто такий Грищенко і насправді мене це не обходило. Власне, і сам Костянтин Іванович про моє існування дізнався років через 15. І от я прийшла на зустріч, сказала, як навчили. Мене відвели до заступника начальника Консульського управління Віктора Андрійовича Кирика (надалі Вчитель з великої літери, якому я буду вдячна завжди), який запитав мене, що я вмію. Звичайно, я сказала, що вмію усе, що потрібно.

Після цієї «співбесіди» була розмова в «кадрах». Мені сказали, що передзвонять, і я обурилася: ніби серйозна організація, а поводять себе, як  у фільмі «Приходьте завтра». Не знаю, що вплинуло, але наступного дня мені таки подзвонили і повідомили, що наказ про призначення мене інспектором Управління консульської служби підписано і  я в понеділок можу виходити на роботу.

Дві ночі я не спала, малювала в думках свою роботу із таємничою назвою «інспектор». Звичайно, коли 15 березня 1993 року розпочалась моя кар’єра в МЗС, все було не так, як я уявляла. Але за будь-яких обставин це було коханням з першого погляду.

Я відразу зрозуміла, що хочу тут бути і що мені все цікаво. Про посаду дипломата  тоді навіть мріяти не мала права – дипломатами були у 95% чоловіки. Якщо жінки, то про їхніх родичів ходили легенди. Але це не лякало. Мені хотілося і подобалося працювати.

Алла Польова

У 1993 році на все Консульське управління був один чи два комп’ютери, на яких реєструвалися документи. Всі листи, ноти тощо друкувалися такими інспекторами як я для дипломатів (дипломати-чоловіки лише писали від руки проекти майбутніх документів) на німецьких електричних друкувальних машинках. І от одного разу наше управління отримало кілька додаткових комп’ютерів і я, як технар, відразу зрозуміла, що це майбутнє. Лише кілька осіб, і я була серед них, швидко опанували чудо-техніку. Мене помітило керівництво. А далі все просто – багато і невтомно працювала.

Першу свою дипломатичну посаду – третій секретар – я отримала у 1997 році і зрозуміла, що для побудови кар’єри освіти інженера замало. Тому у 1998 році вступила до Дипломатичної академії України при МЗС України. Щаслива, що встигла закінчити факультет міжнародного права (мій набір був останнім, хто вивчав МП, далі були лише дипломатичні зносини), а ще більше щаслива, що серед викладачів були  такі дійсно корифеї права як Костянтин Костянтинович Сандровський, Василь Іванович Кисіль, Олександр Олександрович Мережко.

До кінця 90-х років дипломатичне МЗС було чоловічим клубом. Жінкам відводилася переважно роль технічного персоналу. Ще менше жінок було в Консульському управлінні (пізніше Департамент консульської служби). Вважалося, що консульська робота не для жінок, оскільки робота пов’язана з відвідуванням в’язниць, оформленням документів померлих за кордоном громадян України тощо. У 2001 році, коли мене було призначено другим секретарем з консульських питань у Посольстві України в Чеській Республіці, нас, жінок-консулів, саме за кордоном можна було перерахувати на пальцях однієї руки.

Наразі гендерне співвідношення в МЗС (дипломати) напевно 50 на 50.

Чесно кажучи, я ніколи не думала змінити свою роботу. Інша справа, що мені завжди було і залишається цікавим бачити її ширше, ніж це прописано.

Я обожнюю впроваджувати щось нове, не боюсь ризикнути і щось покращити.

Наразі мені виповнився 51 рік. Я б дуже не хотіла перетворитися на тих, хто все знає, або здаватися вічно молодою і красивою. Я точно знаю, що світ змінився і той, хто це відчув, робиться (не залишається) довше молодшим не лише ментально, але й фізично (навіть без операцій).

Тому тут все індивідуально. Водночас, мені, наприклад, дуже неприємно було спостерігати, як  під час передвиборних перегонів Юлію Тимошенко (я не є її політичним прихильником), щоб образити сильніше, щоб принизити більше, називали бабцею. Причому, підхопили і мас-медіа, і чоловіки, що часто старші від неї. Це було огидно.

У мене багато мотиваторів. Не в порядку пріоритетів, а просто, що спало на думку першим: сім’я, держава, его (якщо Вам хтось скаже, що его – це погано, не вірте: ми всі трішечки егоїсти), а ще відчуття відповідальності. Я взагалі безнадійна ідеалістка і бунтарка.  Мені завжди чомусь потрібно більше, ніж задано правилами гри.

Алла Польова

Якщо людина хоче, місце для нових ідей є завжди. Ну от наприклад. Одним із завдань будь-якої дипломатичної чи консульської установи є робота з діаспорою. В більшості ЗДУ вона зводиться до майже самопримусових (звісно, морально) походів раз на тиждень в церкву у вишиванці, надуття щік і розпиття чашечки кави чи чогось іншого з активістами. Мені це абсолютно не цікаво. Для мене церква – це духовний інтим, вишиванка – не форма, а каву я п’ю зранку, наодинці з собою.

Після приїзду у Франкфурт, щоб познайомитися з місцевою діаспорою, ми організували для всіх охочих великий пікнік з пасками, шашликами, салом і забавами. Люди були водночас здивовані та  неймовірно щасливі: «Невже консульство робить це для нас просто так, та ще й безкоштовно?!».

А потім я почала організовувати в приміщенні консульства виставки українських художників, які проживають в Німеччині. Це було в десяточку, оскільки поступово про наші виставки почали говорити в місті. Таким чином, минулого року нам вже вдалося організувати виставку чудової української художниці Анни Криволап в одній з найпрестижніших галерей Франкфурта.

Алла Польова

Щодо найулюбленішого проекту – це Франкфуртський книжковий ярмарок. Коли у 2015 році  Україна нарешті спромоглася на свій перший великий національний стенд, я навіть уявити не могла, який у мене потенціал. Доля звела мене з чудовими людьми – Олею Жук (тоді головний куратор Книжкового Арсеналу) і Тобіасом Фоссом (віцепрезидент книжкового ярмарку). Вони мене, скажімо, підштовхнули не просто сприяти, а стати безпосереднім учасником і одним з організаторів забезпечення роботи українського стенда.

Уявіть мій шок: я – дипломат, і про ярмарки знаю лише те, що на них приходять і щось для себе цікаве знаходять. А тут я потрапляю у величезний ангар без нічого, де купа людей з різних країн світу щось носять, пилять, фарбують, кричать. А я стою біля розібраної конструкції майбутнього стенду і розумію, я «попала»: потрібні  робітники, яких у мене немає, потрібні гроші, які на це не виділено, потрібні хоч якісь інструменти, яких у мене також немає! Адже ярмарок – це, в першу чергу, шалена будівельна робота, яку ніхто не бачить, але без якої не буває красивих стендів.

Дзвонити в МЗС чи Мінкульт не було сенсу і я просто попросила своїх колег забути на якийсь час, що вони консули/бухгалтери/водії, а відкрити схему, взяти в руки інструменти і лупати ту скалу.

Стенд був так собі (перший рік у нас була стандартна конструкція, яку Україна орендувала в організаторів ярмарку) – сіренький, миршавенький, але 100 квадратів! Поїхала в ІКЕА, купила на спонсорські гроші яскраві подушки для сидіння, пару столиків, вази, накидала туди цукерок, привезла зі свого кабінету диван та крісла і стенд трохи ожив. Це не був ідеал, але саме у 2015 році на моєму диванчику на українському стенді відбулися перші читання Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Сергія Жадана. Саме там я познайомилася з Максом Кідруком, Василем Махно, Іреною Карпою, Олександром Красовицьким, Катериною Міхаліциною, Лілею Омельяненко, Даною Павличко, Іллею Стронговським, Альоною Соломадіною і ще з багатьма іншими цікавими особистостями.

Алла Польова

Але на цьому я не зупиняюся. Моя теперішня мета, яка вже частково реалізована минулого року, – познайомити франкфуртців з Україною. Крім виставки, про яку я вже згадувала, було відкриття стенду з книгами українською мовою в центральній бібліотеці міста (відкривав, між іншим, Сергій Жадан), був концерт симфонічного оркестру м. Чернівці в місцевій філармонії (і це була бомба), були (вперше) українські кіножурналісти на кінофестивалі GoEast. Попереду – ще більше всього цікавого та неймовірного.

Тому для тих, хто вважає, що після досягнення певного віку за паспортом зачиняються вікна можливостей, залишу кілька порад:

  • Рухатися. Не знаю, як, але не зупинятися і не обмежувати своє життя кухнею/телевізором/розмовами з подругами;
  • Не боятися молодих. Навпаки, оточуйте себе молодими людьми, вчіть їх своїм прикладом, (остерігайтеся надмірності порад, бо вони віддають нафталіном) і вчіться у них бути частиною сучасного світу, опановуйте нові можливості;
  • Не повторювати постійно: «От коли я…». «Коли» – це минуле. Ми живемо тут і зараз;
  • Любити себе сьогодні. Але не такою/таким, як я є (це поразка), а такою/таким, як я себе роблю кожний день;
  • Бути добрим та частіше посміхатися.
Напишіть нам

04080, Україна, м. Київ, вул. Кирилівська, 23, офіс 1+1 медіа

ideaspeople@1plus1.tv