Орест Кінаш

За освітою я – педагог. 18 років працював в Державній пенітенціарній службі, з яких 3 роки – у виправній колонії, де займався ресоціалізацією засуджених.

Під час проходження курсу з підвищення кваліфікації мені запропонували перевестись в навчальний заклад, і я погодився. 

Команда була просто неймовірна. Ми займалися підготовкою персоналу, ділилися досвідом із німецьким Міністерством юстиції, співпрацювали з нідерландськими фахівцями. 

Разом нам вдалось закласти основи громадського процесу, чим я дуже пишаюсь. Тоді це був нонсенс, адже навіть викладачі не розуміли, що воно таке і з чим його їсти. А найбільшим досягненням у цій сфері став перехід на інтерактивну методику навчання, яку ми вводили разом з колективом, змінюючи всі програми. 

Незважаючи на це, за 20 років кар’єри прийшло усвідомлення, що я – гвинтик системи. Мені захотілось працювати над чимось кардинально іншим, повністю володіти своїм часом і ресурсами.

Тоді благодійний фонд «Розвиток України» отримав грант на боротьбу із туберкульзом від Глобального фонду, і я подався на цей проект як тренер з підготовки персоналу Червоного хреста. Готовий був приступати до відбору та навчання учасників, але паралельно отримав пропозицію стати проект-менеджером. 

У цей момент розпочалося нове життя. По суті, я робив крок назустріч невідомому майбутньому, і від цього було лячно. Хоча, насправді, страшно стало тоді, коли я прийняв остаточне рішення і планував переїзд з Кам’янського до столиці.

Нова робота дуже драйвила, попри те, що давалась нелегко. На розгойдування часу не було, реалії вимагали від мене перебудуватись з системної людини, в якої все завжди згідно з планом, на гнучкого фахівця з навичками миттєво включатись в усі процеси.

Після 3-х місяців надзусиль періодично виникали думки залишити цю справу, однак як тільки я систематизував усе для себе та розклав на полички – почало виходити. 

Об’єднуючим фактором колективу, який складався з абсолютно різних людей віком від 20 до 50+, стала потужна спільна ідея.

Це був серйозний виклик, який відкрив нові можливості та суттєво розширив коло спілкування. Покращилися і фінансові умови, завдяки яким я зміг мандрувати та пізнавати світ.  

Після Революції Гідності в організації стались зміни, і настав час шукати нову роботу. Хвилювався, однак пройдена школа дала колосальний професійний досвід і допомогла навчитись цінувати себе.

Крім цього, в Україні склалась непроста ситуація, і я підсвідомо зрозумів, що потрібно взяти тайм-аут. Саме тому вирішив надолужити втрачене за 20 років і повернувся до захоплення горами. 

Повернення в Гори відбулось у 2013 році сходженням на г. Ельбрус (5642м).  На той час я вже мав 1-й розряд з альпінізму. Для себе тоді зрозумів, що основне моє  покликання це висота, висотний альпінізм. Однак, масу задоволення отримую також і від організації та проведення трекінгів як в Україні, так і за її межами. 

Паралельно я надсилав своє резюме багатьом роботодавцям і ходив на співбесіди. На різних сайтах з пошуку роботи досить часто вказували бажаний вік кандидатів, з якими вони хочуть працювати. І я явно не був у цій категорії. Маючи за спиною непогане портфоліо та пристойний досвід роботи, доводилось зайвий раз «відстоювати» свою компетентність.

Період відпочинку наштовхнув на роздуми, що варто робити щось своє та займатися лише тим, до чого лежить душа. 

З боку мого оточення були як підтримка, так і суцільне несприйняття. Скептики говорили, що потрібно знайти звичайну роботу та спокійно ходити в офіс, адже мені вже було під 50.

Але колись я був спортсменом і давні почуття посилилися, тож прийняв рішення знову змінити вектор своєї діяльності. 

Впродовж 5 наступних років я серйозно займався альпінізмом. Цей вид спорту став стилем мого життя і професією. 

До речі, скептики, які не вірили в мене, вже також ходять зі мною в гори, долаючи висотні маршрути. 

Альпінізм знайомить мене з дуже цікавими людьми. Минулого року під час чергового сходження я познайомився з викладачем Мельбурнського університету Марком Вінгрейом. Ми одразу знайшли спільну мову і 8 днів підіймались на вершину пліч-о-пліч. Марк вивчав російську, а я підтягував англійську. Ми тренували один одного таким чином.

Альпінізм вимагає досконалого знання термінології, тож в планах на найближче майбутнє – опанувати англійську та польську мови на професійному рівні, адже маю клієнтів з різних країн. 

Наразі основними туристичними напрямками, за якими я працюю, є Карпати, Грузія, Туреччина, Киргизія. 

А тепер трохи про найближчі плани. Поточний літній сезон, на запрошення провідного travel-провайдера в сфері екстремальних подорожей Киргизстану, працюватиму висотним гідом на одному з семитисячників цієї країни. А це – новий досвід, нові можливості, нові виклики, нові горизонти...

Восени планую розпочати навчання в Міжнародній школі Гірських гідів Киргизстану з ліцензією IFMGA. Між іншим, в Україні поки немає жодного сертифікованого гірського гіда за міжнародними стандартами.

Деякі люди, дізнавшись, що я буду співпрацювати з цим провайдером, змінили свої плани і тепер планують подорож зі мною.  

Позитивні відгуки мають надзвичайну силу і підштовхують працювати ще натхненніше, робити щось справді цікаве. 

Не хочеться втрачати дорогоцінний час. Коли проходиш певну вікову межу, усвідомлюєш це ще більше. Мрію все встигнути, розвиватися та рухатися вперед. 

Ставлення до життя та змін першочергово залежить від самої людини. Комусь легше зробити крок в невідомість, а комусь – взагалі нереально. 

Зараз я переконаний, що роботу можна знайти в будь-який момент, іноді навіть вона сама тебе знаходить. Головне – посунути страх на друге місце. 

Окрім основної роботи, необхідно шукати себе в інших напрямках, розвивати хобі. Наприклад, зараз один мій клієнт працює у сфері повітроплавання. Але буквально місяць тому він відкрив для себе роботу з червоним деревом і вже точно знає, чим буде займатися на пенсії. 

Тож істина в тому, що ніколи не пізно вчитися та перекваліфіковуватися. Моя історія – яскравий приклад того, що це правило справді працює. Я кайфую від своєї роботи.А ще, щиро дякую всім рідним, друзям, близьким, хто підтримує мене. Особливо це важливо в моменти сумнівів, коливань. 

Багато хто каже, що, мовляв, тобі  вже за 50 і час зупинитися, та це не про мене.Про відпочинок я планую думати десь у 70 років🙂, не раніше. Для цього у мене є свої підстави. 

А тим часом, з 6 липня п. р., працюючи з клієнтами на п. Леніна (7134м), я 5 разів піднімався на 5 000м, 4 рази на 6000м і вище, але на вершину Гори через остаточні рішення клієнтів про припинення сходження – зійти ще не прийшлось. Та сезон ще не закінчився...