Анатолій Гнатюк

Анатолій Гнатюк

Анатолій про вміння бути вдячним, власний фарт і про те, як важливо розвивати наполегливість та втілювати свої мрії.

Переломним моментом, який визначив мій професійний шлях, стала роль Омелька в комедії Коломійця «Фараони». Це була шкільна вистава, яку ми презентували в нашому селі. І коли зал, затамувавши подих, слухав мої монологи, а потім шалено аплодував – я зрозумів: акторство – саме те, чим я хочу займатись.

Коли я навчався в 10 класі, ми з батьками переїхали до Києва. Перше, що я зробив – знайшов драматичну студію в тодішньому Палаці піонерів. Одразу поставив собі ціль вступити в театральний університет імені Карпенка-Карого. Так і сталось. І вже на 4 курсі, захищаючи курсову роботу, мене помітило керівництво та запросило працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. І відтоді, з 1985 року, я там граю. За цей час мав не менше 80 ролей.

У нас музична родина і я завжди любив співати. Це в крові в кожного з нас – батька, матері, брата…

Анатолій Гнатюк

У 1996 році мій брат Микола Гнатюк запропонував заспівати дуетом пісню «Ой, смереко» на його концерті в Палаці Україна. Я дуже хвилювався, бо тільки-но повернувся з Німеччини в Україну і це був мій перший виступ після паузи, яка тривала 5 років. Відтоді естрада мене не відпускає. Кожна пісня – це міні-вистава, яку зіграти непросто. На відміну від театру, де є режисер, колеги-актори, стенографія, з піснею ти один і за 3-4 хвилини потрібно розповісти та занурити слухачів у нову історію.

Для артиста дуже важливо володіти внутрішньою енергією та не боятись дарувати її людям. Коли відпрацьовуєш виставу чи концерт – то відчуваєш себе абсолютно виснаженим. Але через 15-20 хвилин відбувається магія, бо сили повертаються. Тобто те, що ти даруєш глядачам, отримуєш в подвійній порції назад. Якщо ж бути нечесним та не любити те, що робиш, – такої віддачі не буде. І це стосується будь-якої професії, насправді…

Творча криза бувала мільйон разів, але з нею боротись достатньо просто: необхідно виспатись, заручитись підтримкою близьких людей, помолитись чи сходити до церкви. Тоді сили перегорнути непросту сторінку обов’язково з’являться.

Моє натхнення – це дружина та син. Вони розуміють мене без слів і тримають «на плаву». Дружина дає поштовх до руху, а я не хочу її засмучувати, тому з’являються нові пісні, вистави, ролі…

Анатолій Гнатюк

2 роки тому ми зробили сольну програму з симфонічним оркестром, і все від початку пішло дуже тепло. Відтоді ми об’їздили ледь не всю Україну з концертами. І все це трапилось завдяки мотивації та ентузіазму моєї дружини, адже саме вона підбурила мене на таке рішення.

Це, безумовно, велике досягнення, адже співати під супровід оркестру – колосальна відповідальність. Тим більше, я завжди позиціонував себе як співаючий актор, а не як профі в музичному мистецтві.

Мій син – письменник, який видав уже дві книжки. Кілька років тому він почав писати п’єси, в яких я граю головні ролі. Він – сучасна, набагато талановитіша та яскравіша людина, ніж свого часу були ми. Щоб його не підвести, я теж намагаюсь бути в тренді та виконувати побажання, які він висловлює, працюючи над виставою.

Я не впливав на його вибір, хоч ще зі школи було зрозуміло: у хлопця однозначно є талант. Однак він вступив на соціологію і вже з другого курсу почав писати. Але всі дороги ведуть в театр – і ось він тут, в амплуа автора п’єс та, інколи, режисера.

Крім цього, у нього хороші вокальні дані і саме дружина розкрила це. Якось вона змусила нас заспівати дуетом та навіть записала кліп на «Пісню з батьком». Сама його зрежисувала, зняла та змонтувала – вийшло чудово. І переглядів колосальна кількість. А все тому, що зроблено з душею…

Анатолій Гнатюк

На телебачення я потрапив, шукаючи себе. Запропонував свої послуги одному з двох існуючих на той час каналів, де став редактором та ведучим і працював, по суті, за «спасибі». Але креативу було дуже багато.

Завжди вірив: працювати на перспективу, бути допитливим і любити свою справу – формула успіху.

У 2001 році ми почали знімати авторську програму «Київ театральний з Анатолієм Гнатюком», в рамках якої розповідали про нові постановки, говорили з режисерами, акторами. По суті, знайомили людей зі станом справ у театрах Києва.

Після цього надійшла пропозиція долучитись до програми «Лото-Забава», дуже популярної на той час. І хоча я був надто зайнятий акторською роботою, але не відмовив. Прийшов на тракти, спробував себе – і ось вже майже 17 років я в проекті.

Ранні підйоми, прямі ефіри щонеділі протягом року, величезні об’єми інформації – все це дуже дисциплінує і допомагає не лише в професії, а й в буденному житті.

Імпровізації часом дуже багато – близько 65%. Одного разу, наприклад, зависла комп’ютерна програма і нам потрібно було чимось заповнити трансляцію. В режисера був мій міні-диск, він увімкнув його і я розважав гостей та глядачів виконанням «Смереки». Пам’ятаю, тоді отримав премію за те, що врятував ефір 🙂

Вести програму не набридає, як і грати в театрі. Адже відкривається завіса чи починається ефір – і ти щоразу переживаєш емоції, наче вперше.

Мені не щастить в лотереях. Максимальна сума, яку вигравав – 237 гривень. Проте одного разу поставив автограф на лотерейному квитку випадковій прохожій, і вона виграла 250 000 грн. Знайшла мій номер, подякувала і попросила підписати ще 10 квитків 🙂

Найбільші цінності в житті – це сім’я, Батьківщина, культура, мова, історія…

Я зустрічав багатьох людей, які не вірять в себе, і це справді велика проблема. Вона напряму пов’язана з історичними подіями: ми, як країна, протягом багатьох років не мали своєю державності, нас постійно намагались зламати та знищити. І скільки б це не тривало – дух лишався незламним. А за часів СРСР був вигаданий штучний голодомор, аби до кінця стерти з землі нашу жагу до свободи. Велику кількість людей на підсвідомому рівні це досі тримає і не дозволяє розправити крила.

Анатолій Гнатюк

У європейців відчуття свободи набагато розвиненіше, а ми повинні ще багато працювати, аби почуватись по-справжньому вільними. «Щоб позбавитися рабства, треба стати кращими за своїх поневолювачів» – йдеться у виставі мого сина «Украдена краса». І я підписуюсь під кожним словом: необхідно починати зміни з себе і маленькими кроками удосконалювати своє життя та життя людей навколо.

Ми маємо навчитись помічати позитив. Бо якщо за 5 років війни у нас працює телебачення, розвиваються театри, функціонує бізнес, а столи в свята заставлені їжею – не все так погано. Важливо сконцентрувати увагу на всьому доброму, що нас оточує, і звільнити думки від негативу.

Окрім глобальних кроків, я б порадив відмежуватись від політики, не думати про те, скільки тобі років, читати хороші книжки, які дарують внутрішній спокій і енергію, слухати гарну музику, а також дивитись якісні, перевірені фільми.

Постарайтесь знайти натхнення у повсякденних речах, і тоді ви гарантовано відчуватимете позитивні емоції та щастя.

Напишіть нам

04080, Україна, м. Київ, вул. Кирилівська, 23, офіс 1+1 медіа

ideaspeople@1plus1.tv