Анатолій Єрема

Колись я чотири місяці працював держслужбовцем. Здавалось би, що в ту установу достатньо складно потрапити і багато людей мріє опинитись там. Але те, що я побачив насправді, змусило мене змінити свою думку: працівників оцінюють не за цінностями, знаннями чи досвідом, а за тим, хто більший підлабузник. Це принижувало мою людську гідність і я попрощався з колективом.

Вважаю, що наше суспільство наразі перебуває на шляху до толерантності. Він достатньо непростий – зі своїми злетами та падіннями. Релігія, національність, мова, вік… Прикладів є досить чимало, в будь-якій сфері, але з кожним днем їх кількість стає меншою.

22-й рік працюю в 1+1 media. Можу сказати, що тут навколо люди, які мислять в одному напрямку та спільно реалізовують навіть фантастичні ідеї. Це чіпляє.

Віра в себе – неймовірно важлива. Якщо людина цього не має – вона продовжуватиме працювати на неулюбленій роботі, займатись тим, що не до душі, втрачаючи при цьому внутрішню гідність.

Потрібно не боятись йти в нікуди. Краще сидіти певний час на хлібі та воді, ніж влаштовувати компроміси з гідністю. Нам цього інколи дуже бракує. Можливо, це ще радянський спадок, який робив людей гвинтиками системи, вбивав ініціативність та ідейність. Бо нікому це не було потрібно.

Я завжди кажу, що не варто лякатись помилок. Їх треба аналізувати та вивчати, робити висновки. Помилки роблять нас сильнішими.

Певний час я викладав за кордоном, тож можу сказати, що там і в 45+ люди дуже цілеспрямовані. Вони живуть так, наче це триватиме вічно. Вони будують плани, стратегію власного розвитку та й загалом інакше ставляться до життя. Я трішки перейняв собі цей досвід.

За великим рахунком, не потрібно зазирати в паспорт, а працювати та розвиватися, залишивши цей документ в шафі. Коли настане час іти на пенсію, HR вам нагадає. Хоча для мене це не стане трагедією і життя від цього не буде менш цікавим. Я впевнений, що знайду собі застосування.

Потрібно мати стратегічні цілі: не на сьогодні-завтра, а думати, де б та з ким ти хотів би бути через рік, два, три…

Люди звикли сподіватись на систему: в освіті, медицині і т.д. Але ці часи минули ще 27 років тому. І цього мало б вистачити, щоб адаптуватись до змін.

Коли я відчуваю, що не встигаю йти в ногу з часом, то не боюсь освоювати щось нове. Мої молодші колеги знають про це і навіть часто звертаються за порадами. Наприклад, нещодавно почув від колеги, що він простояв у черзі півгодини, аби оплатити якісь послуги. Я кажу йому: «Як так? Я думав, що ти сучасна людина. Сядь, завантаж оцей додаток і в два чи в один клік здійснюй оплати. Невже ти не цінуєш свій час?»

Для мене це недопустима розкіш – витрачати час даремно. Тому потрібно дивитись на світ і змінюватись разом з ним, а не залишатись в своїх 90-х чи 80-х, де комусь жилось, начебто, комфортніше.

Мене надихає весь світ. Він прекрасний.

Коли буває депресія, то шукаю свої місця сили. І універсальних рецептів, як вийти з цього стану, немає. Інколи воно й потрібно, щоб стати ще сильнішим.

Не треба дозволяти, щоб депресія вас розбила. Зробіть ревізію внутрішнього світу й пам’ятайте: далі обов’язково буде, а це просто складний етап. Бо життя – найвища цінність і за неї потрібно триматися.

Я ніколи не вчиню підло задля досягнення поставленої мети. Не люблю такі якості в інших і намагаюсь не підпускати подібних людей до себе. Слава Богу, їх траплялось на моєму шляху небагато. А якщо вони й траплялись, то «…кот Леопольд выпивал двойную дозу озверина и…» їх не ставало.

Телебачення, можливо, трохи агресивна сфера, але в цій агресії виживає найсильніший.

У нас командна робота і я не люблю, коли хтось приписує собі успіх, а fuck up – всім іншим. Раз команда – значить успіх командний, fuck up - теж командний.

Улюблений проект – той, який я роблю вже 15-й сезон – «Міняю жінку». Було важко знайти правильний спосіб подачі інформації, адже коли кажуть: «Бери формат, штампуй за сценарієм і буде тобі щастя» – це не працює. У нас інша ментальність, інші люди, інші умови. І коли ти робиш своє, переконуєш форматників і вони визнають нашу адаптацію однією з кращих в Європі – це круто.

Ще 10 років тому ми слідували західним форматам, а тепер світ купує українські формати.

Важко знаходити нові ідеї, дивувати… Але трапляються герої, в яких ти закохуєшся, яким допомагаєш змінити долю та подивитись інакше на життя. Це складно, але такий результат тримає і надихає. Бо головне – це не лестощі колег, а фідбек глядачів.

Я часто буваю у відрядженнях, але завжди намагаюсь знайти годинку на спортзал. Є система мережевих спортивних клубів у кожному місті, тож це дуже зручно. Спорт допомагає позбутись відчуття табірного життя в таких випадках.

Робота – це дуже важливо, але не можна присвячувати їй все своє життя, інакше може поїхати дах. Треба вміти розслаблятись.

Україна зараз – це країна можливостей. З 1993 по 1996 рік я жив у США. А в цей час навіть Польща виглядала блискуче в порівнянні з Україною. Але коли ти повертався додому, пролітав над стареньким Борисполем, приїздив на вокзал у Жашків, де замість даху був побитий шифер – то радів так, як нічому на світі. Бо розумів: ти вдома і той шифер потрібно міняти своїми руками.

Знайти роботу – не складно, потрібно мати знання та навички, а цього досягнути теж не важко. Для початку необхідно піднятись з дивану і припинити говорити: «Все складно». Варто цілеспрямовано йти вперед і розуміти, що там знаходиться. Тобто потрібні ціль і напрямок. Не хаотичні, а структуровані.

Найважливіша реалізація та досягнення в житті – діти. Це велика радість і, одночасно, масштабна відповідальність. Якщо ти привів дитину в цей світ, то повинен дати їй цінності. І поки вона їх в себе не вбере, ти не повинен опускати рук. Але не надто опікувати та не бути нянькою. Давати свободу, дозволяти робити помилки.