Андрій Цаплієнко

У 1991 році я закінчив акторський факультет і планував працювати в театрі та кіно, однак політична ситуація кардинально змінилася, криза загострилась і я був вимушений шукати дієві способи заробити на життя. Про мистецтво потрібно було абсолютно забути.

Як звичайний український гастарбайтер, поїхав до Польщі, де майже рік працював на різних роботах: водієм, охоронцем, будівельником і навіть у свинарнику. Зрештою, я вже почав перелаштовуватись на нове життя в чужій країні, але вирішив на два тижні приїхати до батьків погостити.

Так сталося, що в цей проміжок часу мені зателефонував знайомий і запропонував прийти в маленьку телестудію, яка відкрилась у Харкові. Він запитав: «Що ти можеш робити?», на що я відповів: «Все, що завгодно». Мене захопила та творча атмосфера, подобалось бути в центрі подій. Я вирішив не повертатись і ці мої два тижні «погостити» тривають досі. Так розпочалась моя історія в журналістиці.

З 1999 року я працюю кореспондентом у гарячих точках. Був у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Південній Осетії, Ліберії, Колумбії та в інших країнах. Я почував себе там, як риба у воді.

З одного боку, бути в центрі найгарячіших подій – це завжди небезпечно, але з іншого, журналістського, – тобі в руки щодня падають десятки різних історій. Це професійний азарт.

Бажання поїхати в гарячі точки було ще раніше – у 1996 році. Тоді я познайомився з харків’янином Миколою Виродовим, який абсолютно зі своєї волі перейшов на бік моджахедів у Афганістані та воював за їхні інтереси. Він досяг там певного статусу, був особистим охоронцем місцевого лідера. Мене дуже зацікавила його історія, хотілося зняти про це сюжет, однак не склалося – Микола невдовзі загинув при загадкових обставинах.

Звісно, теми дуже тяжкі і посттравматичний синдром – те, що зустрічається нерідко. Але я вважаю, що він починає спрацьовувати тоді, коли у людини складні стосунки з родиною чи суспільством. Вмикається ланцюгова реакція. Але якщо у людини все гаразд в сім’ї, є розуміння дітей, повага та любов, – то все це не має жодного значення. Потрібно чітко відокремлювати війну і не війну, розуміти, де межа.

В Україні ж складно зрозуміти, де ця межа. У нас триває війна, яку багато хто називає конфліктом низької інтенсивності. Насправді, це повномасштабна війна з усіма її принадами: з артилерійськими та мінометними обстрілами, з роботою диверсійних груп, снайперів тощо.

Це складно, бо лінії між війною і цивільним життям у нас немає. От їдеш ти на фронт через Харків, поступово доїжджаєш до Краматорська, – там мирно, але вже починаються блокпости, далі – машини ООН, озброєні люди. Проїжджаєш ще 100 км – бачиш ніби звичайне село, але там вщент усе розбито, техніка виїжджає на позиції, а звичайних людей не пропускають. 

Журналісти, які їздять на фронт, звикли, що там простіші стосунки між людьми. Є тільки чорне та біле, добро і зло, а матеріальне відступає на другий план. Байдуже, який у тебе бекграунд, освіта чи статус. Важлива дружба, надійність, сміливість. Взаємовідносини, які будуються на цих простих істинах, є дуже чистими та справжніми, чого часто бракує в буденності. Тобі від людини нічого не потрібно, і їй від тебе – також, лише розуміння того, що ти – надійний товариш і тил в разі небезпеки.

У мене дуже простий принцип по життю: вважаю, що старість починається тоді, коли людина перестає цікавитися навколишнім світом. Коли каже собі: «Я це вже бачив», «Я це вже робив», «Тут я вже був» – це перший дзвіночок. Старість починається в голові, а вже потім – фізично.

Я ж веду активний спосіб життя і фізично, і творчо, люблю те, чим займаюся і цікавлюсь багатьма речами. Я не відчуваю себе людиною за 50, абсолютно, бо не ділю життя на «до» та «після».

Я народився в радянський час і вперше сів за комп’ютер в 29 років. Ледь-ледь друкував тоді одним пальцем. Потім почав освоювати інтернет, вивчати сучасні технології і т.д.

Спочатку я дуже боявся такого стрімкого розвитку, а потім це увійшло в моє життя і стало невід’ємною його частиною. Дивує, наскільки швидко розвиваються зараз діти, ми такими свого часу не були. Я спостерігаю за молодшим поколінням і дуже в нього вірю.

Інформаційне середовище теж змінюється, як і журналістська мова – вона стає простішою. І я помічаю, як молодь вміє віртуозно пояснювати сенси та складні матерії простими словами. У них це виходить так, як в жодного іншого покоління не виходило. Бо потрібно доставляти інформацію швидко, отримувати зворотний зв’язок і встановлювати контакт з аудиторією, бути на коротких контактах з нею.

Я пристосувався до цього середовища. І не потрібно нашому поколінню журналістів «бронзовіти», ходити з високо піднятим носом, мовляв: «Ось в наш час було не так, було цікавіше, а зараз все стає примітивним». Ні, варто навчатися сприймати світ, який стрімко змінюється. Ось і з мене капелюх не спадає, якщо навчаюсь у, наприклад, 20-річних.

Обожнюю подорожувати з родиною. На моєму рахунку вже понад 90 відвіданих країн, залишилося ще 105, аби впевнено сказати: я побачив весь світ.

Потрібно пов’язувати себе лише з тим, що справді цікавить. Тому я б хотів, аби мої діти обрали ту професію, яка їм сподобається і в якій вони почуватимуться щасливими.

Моя донька нещодавно сказала: «Тату, вибач, але я не буду журналістом!» Я запитав: «Добре. А чому?». На що вона відповіла: «Робота журналіста зазвичай полягає у тому, аби ставити незручні запитання людям, а я дуже не люблю ставити людей в незручне становище, тому й не буду». Проте їй подобається викладання, мріє стати педагогом.

Старший син вже працює, має свою невеличку компанію з виробництва відеопродукції. Він теж свого часу працював журналістом, однак зрозумів, що бути оператором для нього цікавіше. Це його свідомий вибір, тож я щасливий. Молодший син ще школяр і не проявляє бажання бути журналістом. Він більш прихильний до науки.

Тому я щиро вболіваю за них і мрію, аби вони були щасливими та відчували самореалізацію, бо це важливо в будь-якому віці.