Борис Жебровський

Борис Жебровський

Борис Михайлович – справжній мрійник, який переконаний: вчитель починається з першої врятованої мрії учня.

Фраза, написана мною ще в школі, цілком виправдовує мої вчинки та принципи: «Живи так, щоб тебе встигли полюбити, і приходь туди, де тобі завжди будуть раді».

Імпонує бунтарський дух Голдена Колфілда, головного героя роману Джерома Девіда Селінджера «Ловець у житі».

Будучи у 60-х радянським хлопчиськом, вважав Голдена, підлітка з «ненависної імпералістичної Америки», своїм кращим другом.

У книжці є фраза, яку  пам’ятаю по цей день:

«Маленькі дітки граються ввечері у величезному полі, у житі. Тисячі малюків, і навколо — ані душі, жодного дорослого, крім мене. А я стою на самісінькому краю скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа — ловити діточок, щоб вони не зірвалися в прірву. Ось і вся моя робота. Стерегти дітей над прірвою у житі. Знаю, це дурниці, але це єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Напевно, я дурень».

Мене, до речі,  двічі виключали зі школи за поведінку, потім з університету, тож історія Голдена дуже схожа з моєю.

Вів щоденник: будучи зовсім малим, у школі, та працюючи вчителем.

Тоді КДБ, замість аспірантури в МГУ, відправило мене вчителювати на Урал, де я нотував кожен свій день. І коли після цього періоду   почав публікуватись в пресі, «Известия» навіть надрукувала статтю, де були уривки з уральського щоденника.

Журналістам було цікаво дізнатись про освітянина, який знаходився під наглядом КДБ. Це був   незвичний час…

Іноді  перечитую написане і дивуюся, що деякі речі, які здавались ідеальними в шкільні роки, досі такими є. Час та обставини не змусили мене зрадити своїм поглядам, чим неймовірно пишаюся.

 На радість, або на жаль, справжніх друзів буває дуже мало. Але  маю щасливу професію, я – вчитель.

Пишаюсь своїми учнями, адже багато з них стали науковцями, педагогами, знаними в своїй сфері професіоналами.

Вважаю, що вчитель починається з першої врятованої мрії свого учня. Це означає захистити його від несправедливості, вберегти від необдуманих рішень у виборі майбутньої професії.

Якось мене запитали: «Ви коли-небудь порушували правила?», я відповів: «Так, щоб врятувати мрію».

На Уралі серед моїх учнів була дівчинка Таня – абсолютна відмінниця. Абсолютніше просто не буває. Усі поточні оцінки в її щоденнику були виключно 5.

Під час написання диктанту, оцінка за який потрапляла в атестат, вона пропустила кому. Впевнений, що це трапилось автоматично.

Я доставив кому. Таня отримала золоту медаль, переїхала в Ленінград, вступила до університету. Зараз вона – доктор наук, професор. Гарно я вчинив, чи погано? Я врятував мрію, чи порушив правила? Для мене відповідь очевидна…

В дитинстві ми усі про щось мріємо – хтось хоче стати космонавтом, хтось – футболістом. А коли виростаємо – мрії перетворюються в цілі. Якщо цього не трапляється – вони залишаються в минулому.

А коли ставиш перед собою чітку ціль та досягаєш її, зароджується інша мрія. Саме такий кругообіг: «мрія-справа-мрія» повинен відбуватися у житті цілеспрямованої людини із сильним характером.

Іноді ти мрієш про одне, а виходить зовсім інше – і це теж добре. Пригадайте Колумба, який шукав Індію, а відкрив Америку.

Іти попереду себе – це значить навчитися мріяти. І робити це можна в будь-якому віці.

Як робити добро? Добро для себе залежить від самого себе. А от добро для інших - втілити наодинці неможливо. Потрібно намагатись завжди  допомагати людям.

Ніколи не хотів бути великим керівником, але так сталося,  що 23 роки був одним з керівників  столичної освіти. Щось трошки вдалось зробити. Що саме? Про це можна дізнатись в книзі «Іди попереду себе», яку нещодавно закінчив.

Мої друзі після чорнобильської трагедії переїхали в Лос-Анджелес і створили там свою приватну школу. Запрошують київських вчителів на три місяці, протягом яких ті викладають фізику та математику. Через кілька років в  школу почали приводити тамтешніх англомовних дітей разом з перекладачами, аби пройти цей курс.

Не кажу про міжнародні олімпіади, в яких наші діти традиційно здобувають перемоги.

А ще ми заклали серед молоді такий рівень програмування, якого до цього не було в Європі. Саме в наших школах почали вивчати інформатику з перших класів. Наприкінці минулого століття ми самостійно розписали програму навчання та видали підручник «Сходинки до інформатики».

Якось ми  провели міський конкурс для другокласників по інформатиці, це було вперше на континенті. Сьогодні тим,  хто брав в ньому участь, за 30 років і вони є найкращими у світі програмістами.

У 1999 році подумав, що було б чудово, якби всі керівники освіти з різних країн зустрічалися для обміну досвідом  та обговорення спільних проблем.  Цього ж року до Києва приїхало 17 представників і ми утворили Міжнародний педагогічний клуб європейських столиць, президентом якого я є і досі.

Ця історія про те, що коли ти щось робиш – мрія чіплятиметься за мрію.

Наразі разом з групою своїх учнів та колег  працюємо над концепцією школи, якої ще немає в усьому світі. Ми її не називаємо школою майбутнього, адже усі школи, які є – школи майбутнього. Вони вчать дітей, як їм жити завтра. 

«Все починається з мрії» – це золоте правило, яким повинні керуватись усі. Від маленького – до найстаршого.

 З дитинства хотів стати міністром. Ні, не  освіти. Міністерства дитячої МРІЇ. Але з однією умовою, щоб воно було найголовнішим. Навіть за міністерство фінансів!

 Завжди має бути хоч одна не реалізована мрія, щоб передати її наступним поколінням.

04080, Україна, м. Київ, вул. Кирилівська, 23, офіс 1+1 media

ideaspeople@1plus1.tv