Костянтин Данилюк

Мало хто знає, як трапилось моє знайомство з театром. Більшість вважає, що я навчався акторській майстерності – але це далеко не так. Я закінчив Інститут Народного господарства і до 29 років працював бухгалтером.

Мене приваблювала поезія, я сам час від часу пишу, однак ніколи не думав, що стану актором.

Потім потрапив у театр-студію імпровізації «Чорний квадрат». Там зрозумів, що це моє, що хочу жити в цій атмосфері та дарувати глядачам емоції.

Почав зніматись у рекламі і за цей час маю в доробку близько 60 роликів. Бренди мене люблять, бо, за їхніми словами, у мене дуже вдалий образ щирого українця. 

По суті, моя акторська кар’єра стартувала тільки у 2013 році, коли отримав головну роль у фільмі «Дворняжка Ляля». Після цього було багато серіалів, епізодів, кількість яких уже й не порахую.

У театрі зазвичай граю асоціальних персонажів: вони ні добрі, ні злі. У серіалах – загалом позитивних, які, однак, можуть робити не дуже совісні справи. Наприклад, у одній картині мій персонаж через любов до своїх родичів і з ненависті до тих, хто украв у них щастя, здійснює помсту та вбиває їх. Чи можна виправдати його дії? Питання до глядачів…

Раніше переглядати свої роботи було навіть неприємно і це, мабуть, пов’язано з самооцінкою. Зараз це абсолютно звичне явище: аналізую, придивляюсь, де варто було б замінити емоцію чи позу.

Часто граю в драмах і тут головна задача – не самому розплакатись, а змусити глядача плакати. Це теж якась магія.

Бути актором – це завжди про великі жертви та надзусилля.

Одного разу для ролі я схуд на 17 кілограмів за 2 місяці. Було непросто, доводилось активно збільшувати фізичне навантаження і жити в режимі.

Це була стрічка «Такі красиві люди» Дмитра Мойсеєва – історія про людину, яка переживає кризу середнього віку. Дуже гостра тема, яку вдалось показати неймовірно гарно.

Все залежить від віри в себе та впевненості. Я й пішов на сцену саме через це – аби побороти страхи. Досі щоразу їх долаю, тому кожен вихід на сцену, кожна нова роль – своєрідний виклик самому собі, без якого було б дуже сумно.

В акторстві без доброзичливості – нікуди. Навіть якщо ви незнайомі з людиною до роботи на майданчику, то там відбуваються якісь чари і ти відчуваєш, наче знаєш її з дитинства. Це об’єднує.

Мене не приваблює сучасна музика, я залишився трохи в своєму часі. Досі заслухуюсь «Металікою», «Аукціоном», «Кіно», «ВВ» і т.д. Я за мотиви з душею.

Якщо говорити про режисерів – то обожнюю все, що робить Паоло Соррентіно. У нього прекрасні діалоги та своя, особливо неповторна, манера зйомки. Це чіпляє.

Вірю в комедії, хоч це для українського кіно найскладніший жанр, що дивно. Ми дуже щирі та веселі, а, входячи в комедію, з’являються не дуже хороші штампи: нескінченні шаровари, сало, горілка, гопак.

Думаю, проблема в режисерах, які не до кінця розуміють, хто справді комедійний актор, а хто – комічний. І у виборі тем, звісно.

Але якраз таки позитивне кіно – це те, що необхідне, особливо у такі складні часи.

А ще не потрібно боятися розповідати людям про те, що болить. Адже таким чином ви лише приховуєте проблеми, а не вирішуєте їх.

У власній професії я чітко усвідомив: потрібно аналізувати все, чим ти займаєшся, аби бути кращим. І не боятися помилок, а активно їх виправляти. Це правило поширюється на усіх.

Можна писати вірші, грати в театрі чи продавати овочі в магазині, але кінцевий результат залежить тільки від того, наскільки професійно ти це робиш та як багато сил і бажання вкладаєш у свою справу.

Не розумію людей, які не визнають власних помилок. У такому випадку шлях до самовдосконалення абсолютно закритий.

Якщо є проблеми з вірою в себе – це, в першу чергу, проблеми. І байдуже, скільки людині років. В такому випадку можуть допомогти вийти з кризи або близькі люди, або психологи. І не варто боятися цього.

За кордоном, наприклад, візитами до психолога чи психотерапевта нікого не здивуєш, це норма. У нас всі чомусь думають, що це щось надто незвичне або ж, навіть, нездорове.

Насправді ж, кожному необхідна людина, яка зможе не просто вислухати, а дати чіткі настанови, як рухатись далі.

Я на власному прикладі знаю, як складно слідувати своїй мрії та різко змінювати сферу діяльності. Але точно можу сказати одне: все, що не робиться – завжди на краще.

Слухайте свій внутрішній голос, він не вміє обманювати.