Марина Морозова

Марина Морозова

Марина десятки років пропрацювала у сфері медіа та реклами, однак не так давно повністю змінила своє життя. Переїхавши з Києва до Одеси, стала заступником директора з загальних питань в Інституті очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова НАМН України.

Колись прочитала фразу: «Друге життя тобі не подарують, не продадуть і не позичать». Вона, в значній мірі, визначила моє ставлення до життя: не миритися з тим, що не влаштовує, не займатись тим, що не цікаво.

В житті я займалася безліччю речей, але мене завжди тягнуло до творчих професій. Мої батьки хотіли, щоб я навчалась в КНЕУ (тоді – Інститут народного господарства).

Економічна освіта була мрією моїх батьків, але не моя. Відкрито виступити проти бажань батьків мені не дозволило виховання. Тому довелося написати вступний твір на двійку і облишити економіку «за власним бажанням».

Рік працювала, грала у народному театрі та готувалася до вступу в театральний інститут, і… на екзаменах сильно захворіла. У той момент я зрозуміла, що всі однокласники вже вчаться, а я можу втратити ще один рік. І поступила на вечірнє навчання на факультет електроакустики та звукотехніки Політехнічного інституту. Це була абсолютно вимушена міра.

Вечірній вимагав працевлаштування. Я працювала лаборантом у НДІ. Але, що головне, я мала можливість реалізовувати свій творчий потенціал, готуючи різні свята для відділу та  інституту. Я була наймолодшою у відділі. Мене опікали, в мене була «виробнича мама», з якою ми писали вірші на свята нашого відділу. Одного разу написали оду нашому відділу на 104 куплети. Це був золотий час, який  досі згадую з ностальгією.

Вміння писати легкі та смішні віршики – це в мене від тата. Значно пізніше написала дві дитячі книжечки для проектів Благодійного фонду «Розвиток України». Першу, про песика-безхатченка Лакі, спочатку видали тиражем 5000 екземплярів, але вона так сподобалась, що тираж збільшили до 40000. Я цим дуже пишалася.

Марина Морозова

Величезну кількість разів я змінювала сферу своєї діяльності й ніколи не боялась цього. Кажуть, що кожна зміна фаху чи роботи – це нове життя. Тоді в мене, як в кішки, щонайменше дев’ять життів.

На третьому курсі від нас вимагали працевлаштування за фахом. Довелося змінити місце роботи і два роки займатися акустичною діагностикою автомобільних двигунів. Але на 5 курсі я остаточно зрозуміла, що мій шлях все ж має бути творчим.

Звукотехнічна освіта давала можливість працювати в кіно і я доклала шалених зусиль (в основному, «проїдаючи мозок» мамі) щоб потрапити на роботу на кіностудію імені Довженка. Варто сказати, що заради цього я з посади інженера пішла на посаду «механік з обслуговування звукової техніки» і знов інженером стала лише по закінченні інституту.

На кіностудії розпочалося те життя, про яке я мріяла, адже мені пощастило працювати в період  розквіту кіно. Хто тільки в нас в той час не знімався: Олег Янковський і Олег Меншиков, Володимир Басов,  Наталя Андрейченко, Валентин Гафт, Микола Караченцев, Любов Соколова, Армен Джигарханян, Сергій Бондарчук і Ірина Скобцева. Перелік, зрозуміло, далеко не повний. Озвучували фільми в звукоцеху і всі актори приходили до нас. Попрацювати вийшло з багатьма і це було круто.

У якийсь момент технічна робота перестала влаштовувати, захотілося більше творчості. Довелося докласти зусиль, щоб стати асистентом звукооператора (перший крок до творчої професії звукооператора). Все вдалося і я поїхала в свою першу експедицію, але обставини склалися так, що довелося лишити кіностудію  і перейти на роботу на телебачення.

Декілька років працювала звукорежисером «Укртелехроніки». Де тільки не була за ці роки: знімали в Україні, їздили в Сибір, у Вірменію. В 1986 довелося поїхати і в Чорнобиль. У відрядження в Сибір ми поїхали без режисера і я стала пропонувати ідеї, що й як можна зняти (дав себе знати досвід роботи на кіностудії). Кінець кінцем мені сказали «хочеш знімати – знімай!». Так я зняла свою першу телепрограму. Після цього іншого шляху, ніж перекваліфікуватися у режисери, в мене не було.

Ще в 19 років прочитала книгу Франсуази Саган «Прелестные картинки», в якій головна героїня була рекламісткою. Мене вразила фраза тата своїм дітям: «Тише, мама думает!». Уявіть собі роботу: ти ходиш і придумуєш ідеї, думаєш над створенням тієї чи іншої назви чи картинки. Це ж вершина творчості!  Ця фраза стала фатальною для мене, я мріяла про рекламу, я нею хворіла. Але наблизитися до мрії змогла лише наприкінці 80-х, коли з’явилися «перші паростки реклами».

Свої перші рекламні ролики відзняла в 1988 році, ще коли працювала на Держтелерадіо. На той час прийшло перше розуміння необхідності реклами, почали з’являтися перші агенції  і ми навіть зробили ролик для нашої редакції. Ми взяли з документального фільму кадр із запуску ракети і запустили спочатку нормально, а потім «задом наперед», тобто ракета спочатку підіймалася, а потім ніби сідала, а диктор за кадром говорив: «Без нашої реклами вам не злетіти». Саме з цього і розпочалася вся рекламна історія.

А остаточно зайнялася рекламою з 1992 року в одній з перших продакшн-компаній. У цей період з’явилося багато, невідомих раніше, продуктів і брендів, а з ними багато реклами, яку ми адаптували для українського глядача: Kinder Surprise, Frooggy Friends, Nestle та багато інших. Я це обожнювала.

Марина Морозова

Мене завжди заводило те, що зараз називають «челендж». Зможу чи не зможу. Одного разу до нас прийшла відомий гример з кіностудії Довженка Алла Чуря і запропонувала зробити програму «Чарівне дзеркало». Це була перша програма, яка навчала жінок правильно фарбуватися. На той час один з моїх знайомих працював продюсером. І я подумала, чому б і мені не спробувати. Декілька місяців шукала спонсора і знайшла компанію, яка погодилась фінансувати програму. «Чарівне дзеркало» виходило на екран двічі на тиждень, три роки поспіль. Рейтинги були шалені. Деякі наші випуски можна і зараз знайти в Youtube. Потім була і продюсером, і режисером, і автором  багатьох проектів.

В 1997 році відкрила свою першу рекламну агенцію і повністю занурилася у рекламу.  Дні були насичені творчістю, що зветься «по вінця», іноді воно так затягувало, що я виходила з роботи о першій-другій годині ночі.

Любов’ю завжди хочеться поділитися. Одного дня мене запросили у школу до доньки розповісти про роботу в рекламі. Я побачила очі дітей, коли вони слухали і… пропала. Так з’явився перший в Україні «рекламний клас» і розпочалася моя «кар’єра викладача». Потім викладала в Школі реклами при факультеті журналістики КДУ, вела власний селективний курс в МІМ. 

Вже тоді прийшло розуміння, що рекламна кампанія має бути цілісною, мати єдину ідею, дизайнерське рішення, стратегію. Перша стратегія була на чотирьох аркушах, зараз згадувати про це дивно і трішки соромно.

Загалом я пропрацювала в рекламі близько двадцяти років. Ця галузь з’явилася і виросла, в прямому сенсі, на моїх очах. Недарма один з колег жартома називає мене «бабусею української реклами». Мабуть, щось таки вдалося зробити, в мене на робочому столі стоїть приз «Слід у рекламі», його отримують першопрохідці рекламного ринку.

Не обходилося і без прикрощів, особливо, коли стала директором агенції. Мені завжди хотілось, щоб мене любили мої співробітники. Саме через це я зробила величезну кількість управлінських помилок. Адже бути добрим та ідеальним для усіх – не завжди добре.

Чесно кажучи, думала, що працюватиму в рекламі до останнього, але в 2012 доля знов зробила кульбіт і привела мене в Одесу – в Інститут очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова НАМН України. Директор інституту Наталія Володимирівна Пасєчнікова запропонувала стати її замом з загальних питань. Досі дякую їй за те, що розгледіла  в мені потенціал для цієї сфери і Богу за те, що сюди потрапила. Тут працюють неймовірні люди, жаль, що в нас мало їх цінують і забувають, що «лікарі не боги, але у Бога немає інших рук».

Марина Морозова

У моєму житті було декілька вчителів і Наталія Володимирівна одна з них. Фантастична  людина, яка на диво точно знає, що потрібно іншим. Вона раніше за мене відчула моє бажання залишити щось після себе, бажано матеріальне, яке приносить комусь користь.

В інституті більшість людей лікарі і вони заточені під одне – лікувати. Я для себе сформулювала свою задачу – створення системи життєвого забезпечення. З моєї точки зору, змушувати гарного лікаря викликати ремонтну бригаду, бо у нього щось зламалось, хибно. Лікарі повинні працювати у відповідних умовах. Коли я дивлюсь фільм «Доктор Хаус», заздрю. Хочу, щоб в нас було так само.

Не повірите, але мені дуже допомагає досвід роботи в рекламі, вміння переключатися з металопластикових вікон на жіночу білизну. Я можу знайти вихід з будь-яких ситуацій і достатньо швидко освоювати навички, якими ніколи до цього не володіла. П’ять років тому виникла потреба розробити інвестиційний проект добудови лікувального корпусу, що стояв «заморожений» 20 років. Ніколи нічого подібного не робила. Звісно, читала, консультувалась, мені допомагали, але, врешті-решт, все вдалося і зараз за моїм вікном вже добудовується новий корпус.

З амбітних цілей на найближче майбутнє – відкриття Центру запобігання дитячої сліпоти в Інституті. Приміщення у нас вже є, залишилось його привести до ладу і облаштувати.  Центр з такою назвою – підказка для батьків, ми ж не просто хочемо створити Центр, ми хочемо зробити так, щоб він був на слуху. Якщо батькам сказали, що є проблема, у них має бути вихід.

Став в нагоді і продюсерський досвід залучення грошей. Обладнання для Центру закуповує для нас благодійний фонд, з яким в нас спільний проект на декілька років. А щоб зібрати гроші на облаштування приміщення, ми провели благодійний інтернет-аукціон (друзі-художники надали для нього свої картини) і взяли участь в одній з наймасштабніших вітчизняних благодійних акцій – «Пробіг під каштанами». Вперше в Україні, у рамках акції, відбувся «Пробіг наосліп», який проходив у парах: один учасник одягав пов’язку на очі, а інший брав його за руку та допомагав подолати дистанцію. Завдяки цьому учасники могли на кілька хвилин зрозуміти, як це – нічого не бачити. Отримані від «Пробігу» кошти теж підуть на облаштування Центру.

Марина Морозова

З’ясувалося, що творчої роботи теж вистачає. В інституті знайшлося застосування і моєму інженерному минулому. Як результат – 4 патенти, в яких я ввійшла до групи авторів. Моя мама була класним патентоведом, сподіваюсь, вона мною пишається.

У мене величезна кількість планів на найближчі 10 років. У нас є Філатовський корпус, побудований у 1936 році, в якому вже 80 років не було капітального ремонту, є поліклініка, побудована в 1956 році, яка розрахована на 150 відвідувань в день, а по факту має 600. У нас є хірургічний корпус, в якому знаходяться 5 відділень з 9-ти. У всіх приміщеннях необхідно поступово зробити реконструкцію. Буду робити все, щоб це стало реальністю.

Я хочу, щоб пацієнти з Європи і Азії їздили до нас так само, як свого часу їздили лікуватися в Швейцарію, Німеччину, Ізраїль, останнім часом – в Туреччину. Бо інститут – це  наукова школа, унікальні методи лікування, розроблені нашими вченими.

Чим відрізняються мрії від планів? Ти помріяв і… все.  Мрія лишилася мрією. А якщо це плани, то ти зранку встаєш і починаєш робити. А постійно вчитися заставляє страх, що я не зможу бути професіональною, що робитиму щось гірше, ніж інші – а це крах. У якомусь розумінні це прояв перфекціонізму.

Мене з усіх життєвих перепитій витягує робота. Я завжди дуже зосереджено працюю і, якщо виникає якась складна життєва ситуація, робота дозволяє не занурюватися з головою у ці проблеми. Були такі моменти, в яких, якщо б в мене не було того, що я маю зараз – з’їла б себе з кістками.

Більшу частину життя я сумнівалася у своїй зовнішності. Не можу сказати, що була зациклена, але дивилася на себе збоку і побачене не влаштовувало. Зараз є і зморщечки, і трішки зайвої ваги, та це відійшло на задній план. З віком зрозуміла, що у моїх стосунках з собою, людьми і світом навколо не це важливо. А з розумінням прийшли прийняття себе і спокій.

Мені цього року виповнилося 64 роки. Маю не так багато часу на розкачку, саме через це поспішаю жити. Намагаюсь робити деякі речі дуже швидко, не зупиняючись на досягнутому. Єдине, що я прошу – здоров’я, сил та часу. І щоб у моїх рідних вдома було все добре, а я могла займатися своєю справою.

Марина Морозова

Напишіть нам

04080, Україна, м. Київ, вул. Кирилівська, 23, офіс 1+1 медіа

ideaspeople@1plus1.tv