Наталя Підлісна

Наталя Підлісна

Ніжна та мрійлива Наталя про особливості чотирьох поколінь, які зараз співіснують, про терапію садівництвом та чому мовчати – це дуже важливо.

З сьогоднішньою тривалістю життя в 50 все тільки починається.

Бувають люди, які вже в 20 відчувають старість, а бувають такі, що взагалі не мають віку. Різниця в базових цінностях.

Моє покоління – це або конформісти, або ж хіпі. Перші завжди дослухались до влади, тримали себе в певних рамках і таких людей близько 80-90%. Другі – навпаки, люблять протести і ненавидять, коли їм щось забороняють.

Наступне покоління – це дуже невпевнені в собі люди. Вони розчаровані, втомлені, не бачать сенсу в житті і є дуже апатичними. Звісно, бувають виключення, і зазвичай це – трудоголіки, які готові в буквальному сенсі рити землю. Вони бояться залишатися без справи.

Наталя Підлісна

Ще молодше покоління, яке називають міленіалами, – дуже залюблене. Вони тонко відчувають, рефлексують, постійно страждають: від посягання на їхню свободу, від критики їхніх поглядів і т.д.  При цьому вони не поступаються, не йдуть на компроміс, оскільки, зазвичай, їхні батьки дозволяли їм практично все.

І як протиставлення цій категорії, 10-15% людей, це інфантили – маленькі філософи, які створюють світле майбутнє – Місто Сонця. Тут все має бути зручно, а весь світ – для принців і принцес.

Звісно, коли конформіст працює в одному колективі з інфантилом, – йому буде дуже складно. А от хіпі та філософу, навпаки, може бути разом дуже цікаво.

Зараз тенденція така, що й три або чотири покоління одразу можуть працювати над одним проектом, і це свідчить про те, що стираються вікові кордони.

Моєму батьку, наприклад, 80, і він досі викладає у вузі. Хоч він навчає технічної дисципліни, але розповідає про це, як про поезію, тому студенти ходять за ним табунами і цікавляться його життям. Також він постійно подається на гранти, відправляє студентів за кордон, турбується про їхнє майбутнє. При цьому, більшість його колег-викладачів просто читають необхідний матеріал, не переймаючись тим, чи цікаво студентам.

От вам і різниця між людьми одного покоління – хтось вкладає душу в те, що робить, а хтось просто працює «за схемою».

Наталя Підлісна

Певний час, близько 10 років, я очолювала ВІЛ-сервісну організацію, в якій працювало 3000 осіб. Ми допомагали ВІЛ-позитивним українцям з лікуванням, надавали психологічні послуги.

Був період, коли я працювала зі студентами в Києво-Могилянській академії. У мене був курс «Психологія соціальної роботи», в рамках якого розповідала про роботу з наркозалежними, ВІЛ-інфікованими та ув’язненими людьми.

З багатьма студентами досі підтримую дружні стосунки. І хоч усі вони набагато молодші за мене, це не заважає нам круто спілкуватись на найрізноманітніші теми.

Різноплановість, неодноманітна робота – це те, що допомагає перемикатись. Було б нудно все життя займатись одним проектом.

Для того, щоб не втратити віру в себе, необхідно оточувати себе людьми, які любитимуть, цінуватимуть і хвалитимуть тебе. Бо ніщо не працює краще, ніж похвала.

Люди, на жаль, легко зневірюються, а це травматично.

Ми завжди знаходимось в пошуку тих, кому можна щось розповісти. Людям потрібні люди. І це не обов’язково мають бути близькі. Інколи, щоб запалити в собі вогонь, достатньо поспілкуватись навіть з кимось пересічним.

Найбільше пишаюсь стосунками з чоловіком. Про це складно розповідати, адже над відносинами потрібно працювати щодня. Іноді – через силу, а іноді – з натхненням.

Наталя Підлісна

Під час Революції Гідності в мене була особиста травма – мого сина посадили до в’язниці на два місяці. Я мало не збожеволіла. Його звинуватили в тероризмі, викраданні сина народного депутата, крадіжці телефону і ще в кількох злочинах. Тоді я пообіцяла собі, що все залишу, піду з роботи, почну життя з чистого аркуша, аби тільки все було гаразд. Так і сталось – сина випустили за законом про політичних в’язів, а мені треба було виконувати обіцянку.

Я звільнилась з тодішньої роботи, 2 чи 3 місяці провела вдома. Тоді ж зрозуміла, що не хочу займатись психологією, а присвячу час своєму хобі – садівництву та його популяризації.

Потім написала знайомій, яка працювала на «Сніданку з 1+1», та запитала, чи є в них програма про садівництво. Такої програми не було. Але мене запросили на тракти і практично одразу дали шанс спробувати себе на екрані та розповідати про те, чим я живу.

Я дуже люблю сад, він мене наповнює, дарує енергію. З людьми теж можна обмінюватись енергетикою, але інколи хочеться просто помовчати. Сад – це для тих, хто прагне помовчати.

Я можу мовчати днями і мій чоловік так само. Буває, що ми максимум кажемо одне одному 50 слів за день.

Величезне задоволення – доглядати за тим, що вічне. Бо все, що ми робимо з людьми, – приходить і йде, а те, що відбувається з рослинами – назавжди. І сад – це єдиний вид мистецтва, в якому можна жити. Ви ж не можете існувати в картині чи в скульптурі – там холодно й нудно.

Мені важливо реалізовувати проекти, пов’язані з садом. Раніше я часто розробляла ландшафтні дизайни, а зараз займаюсь концепціями.

Кожна людина на щось схожа і кожна в своєму житті не змогла чогось досягти, а сад може це компенсувати.

Наприклад, є люди, в яких хронічно низький тиск у спекотну погоду. Якщо зробити в саду куточок, де будуть багряні, червоні рослини, як от кущі барбарису, а на їхньому фоні посадити троянди чи жоржини – то тиск підніматиматиметься. І коли ти розробляєш для людей такий куточок, то розумієш, що рятуєш їх від багатьох незручностей.

Наталя Підлісна

Колись до мене звернулась одна пара, яка переживала складний період у стосунках і практично не спілкувалась. Я довго думала, як їм допомогти. Виявилось, що в їхній спільній кімнаті є величезне вікно, що виходить в сад. Після цього я шукала, що ж вони мають побачити зі свого вікна, аби повернути почуття. Потім виявилось, що вони обоє мають трішки містичне мислення і вірять в гороскопи. За гороскопом друїдів вони горіх та сосна. В природі ці два дерева не можуть рости поруч. Навіть звичайним поглядом можна помітити штучність цієї картинки.

Але я спробувала посадити ці два дерева разом і обрізала їм гілки в одну сторону, щоб вони росли так, наче йшли назустріч одне одному.

Тоді прийшло розуміння, що якщо відкинути всі зовнішні обставини, на які пара витрачала надто багато ресурсів, тобто відрізати ті гілки, що ростуть в зовнішній світ – вони потягнуться назустріч, адже не матимуть іншої можливості.

Щовесни вже традиційно кожен обрізає гілки зі свого дерева. І це своєрідна терапія.

А розпізнати, де сосна, а де горіх, можна лише взимку, адже їхні верхівки практично зрослись.

 

Напишіть нам

04080, Україна, м. Київ, вул. Кирилівська, 23, офіс 1+1 медіа

ideaspeople@1plus1.tv