Наталія Сумська

Згадую про свій вік лише тоді, коли натрапляю очима на якийсь документ. Не думаю про позначки в паспорті. Просто працюю та живу в цьому світі. І раджу всім так робити, адже який сенс навантажувати себе думками про цифри?!

Коли живеш в акторській родині, мистецтво стає природним середовищем, в якому ти зростаєш. Напевно, тому й обрала цей шлях, адже тут все здається близьким і зрозумілим. Залаштунки театру стали другим домом, вони такі ж рідні та затишні. Прекрасно знаю, як потрібно тут поводитися. Дитинство у творчій родині фактично заклало основу буття у цій театральній стихії.

Для моїх батьків сім’я завжди була найголовнішою цінністю. Колись мама розповідала, що була затверджена на роль Галини у відомій комедії «За двома зайцями». Через те, що тато хвилювався, що може втратити свою молоду красиву кохану, мама зробила пожертву – відмовилася від ролі та присвятила себе сім’ї. Батьки завжди були разом та жили одне одним.

У театр не йду грати – йду туди жити. Щодня маю унікальну можливість проживати на сцені інше життя. Це величезна радість – займатися тим, що ти по-справжньому любиш. Для мене сцена – це життя та сила, а професія актора – виклик і постійна праця над собою.

Визначною подією у моєму житті стала роль в екранізації п’єси «Наталка Полтавка». Цей шанс мені подарувала наша корифейка, акторка театру та кіно Наталія Ужвій. Після репетиції її зустріла знімальна група та спитала: «До кого звернутися, аби знайти акторку на головну роль Наталки Полтавки?». На що вона відповіла, вказавши на мене: «А навіщо вам шукати? Ось вона стоїть». З такої легкої руки мене відразу запросили на знімання.

Тепер теж допомагаю молодим акторам отримати такий шанс, який свого часу отримала я. Знаю багато акторів різного віку, а з досвідом почала відразу помічати потенціал юних колег, їхні можливості, тому практично відразу можу сказати, кого краще брати на виконання певних ролей.

Порівнюючи своє покоління з нинішнім, точно можу сказати: у нас не було такої незалежності, вільності та в хорошому розумінні самовпевненості. Сучасний світ, який стрімко розвивається, дає простір для вільнодумства. Молодь цілком самодостатня та дуже активно крокує по життю.

Коли наприкінці вистави виходжу на уклін, енергія, яку отримую від глядачів,  живить та надає сил. Якщо присутні в залі наповнюють простір шаленими оплесками та оваціями – надихаюсь тією віддачею. Ми з моїм чоловіком Анатолієм Хостікоєвим в такі моменти кажемо: «Дихай!». Унісонне дихання сотень людей у залі наповнюватиме нас багато-багато років.

Захоплююсь грою свого чоловіка. Його віддача театру – це рідкість. Коли він виходить на сцену, починає перебувати в особливому стані, віддаляючись від всього навколишнього. До речі, у побуті ми розуміємо одне одного практично без слів. Ми прекрасно знаємо, що після вистав потрібно побути в спокої чи порадувати себе чимось смачненьким.

Завдяки цьому, попри активний режим, щоранку вдається прокидатися з новими силами. Набагато гірше, коли немає роботи. Під час відпустки вдається ставати вразливішим, тому нам краще не припиняти цей шалений марафон. Часом після вистав до нас приходять шанувальники та друзі, з якими треба побути, поговорити. Хоча на це потрібно чимало додаткових сил, адже під час занурення в ролі значно виснажуєшся. Для таких зустрічей дивом знаходяться сили, вдається зібратися.

На ювілей чоловіка подарувала книгу «Головна роль», яка розповідає про його шлях, як відданого театру та ремеслу актора, зіграні ним головні ролі, унікальний акторський талант та втілені Хостікоєвим найсміливіші театральні ідеї. Ось ви питаєте про мене, я ж розповідаю про нього, бо ми живемо подіями й долями одне одного.

Неважливо, де ви працюєте: на заводі, в медіа чи в театрі. Головне – любіть справу, якою займаєтеся. Знаю багато людей, які побоялися змінити професію, тож досі шкодують про це. На жаль, у справі свого життя вони не відбулися й тепер страждають. Тому завжди повторюю всім: «Не бійтеся змінити своєї життя та шукайте справу, яка вам подобається! Не сидіть вдома».

Вік та спосіб життя – антоніми. Звісно, що кожна людина стає дорослішою і це природний процес, який не повинний впливати на ідейність та сприйняття. Якщо тобі цікавий світ – ти житимеш на повну.

Я згадую про свій вік лише тоді, коли натрапляю очима на якийсь документ. Наприклад, якщо потрібно подати або переоформити угоду на роботі. Звісно, що не думаю про позначки в паспорті. Просто працюю та живу на світі. Головне – займатися улюбленою справою. 

Зачаровуюся українським селом, адже воно – колиска нації. А для мене особисто – простір, цілий космос. До речі, відомий з дитинства затишок переношу на сцену у виставі «Кайдашева сім’я». Розуміння, як грати у цій постановці, як розмовляти, як рухатися увібрала зі своїх босоногих часів, під час яких щодня вбирала в себе побут, інтонаційність, пластику та рухи. Якщо повертаюсь у село – намагаюсь говорити там місцевою говіркою, мене це збагачує.