Олег Скрипка

Дома не слухаю музику, я люблю тишу. І коли відбувається творчий процес, мені необхідно, аби ніхто не турбував. Я закриваюсь у кабінеті, беру гітару і працюю.

Якось Сергій Жадан сказав: «Натхнення шукають тільки ледарі». Як на мене, це дуже лаконічно, влучно і правдиво. Якщо потрібно зробити щось – сядь і зроби, не шукай причини, чому це неможливо.

Все своє свідоме життя я борюсь за україномовний якісний продукт. Кілька років тому ситуація змінилась кардинально – вітчизняного контенту в музиці стало дуже багато, і це добре. Але мистецтво у високому розумінні так і не стало мейнстримом.

Російськомовний беззмістовний продукт замінив україномовний продукт без змісту. Раніше ж україномовні артисти були в андеграунді, і це, безумовно, були харизмати, які писали по суті, вкладали і зміст, і душу.

Може здатись, що це світовий тренд – беззмістовна музика, але ні. В світі є місце всьому. У нас критично мало місця для рок-сцени, джазу, для крутої альтернативної електронної музики. Домінує поп-сцена.

Коли ми говоримо: «Народ погано голосує», «Народ не може зробити нормальний вибір», у мене є чудова аналогія: коли тварину годують поганою їжею, вона дає погане молоко. Так само суспільство – якщо годувати його беззмістовним продуктом, воно не спроможне продукувати круті ідеї та втілювати вартісні проекти в життя.

Сучасні тенденції у суспільстві, зараз, можна назвати цифровим тоталітаризмом. Суворий порядок, відсутність потужної енергетики не пропускають творчий продукт, що змінює дійсність, і не дозволяють суспільству рухатись вперед.

Баланс між комерційним раціо і творчим іріацірналізмом повинен бути завжди. У нас я спостерігаю дисбаланс.

Задля виживання держава мусить мати культуру в пріоритеті. Поки цьому немає розуміння. Влада поки не мислить такими категоріями. Спочатку завжди є ідея, а потім матеріальний об'єкт – тільки так з’являються на світ речі.

Українці – люди емоційні, творчі та духовні. І якщо ми не наповнюємо себе зсередини, то результати нашої роботи будуть не якісними та низькодуховними.

Гарні музичні проекти в Україні є, але їх має бути набагато більше. І левова частка артистів нашої сцені – це, в першу чергу, якісний продакшн, крута візуалізація та фінансова підтримка. Так, це хороша музика, але не творчий продукт саме музикантів.

Але є і справжні артисти – люди, що продукують самі себе, їздять по всьому світу та популяризують нашу культуру.

Було б добре створити рівні можливості для усіх. Щоб у кожного талановитого артиста, який грає десь у підвалі, були всі умови, аби досягнути вершин.

Я не проти комерції, вона важлива. І в кожному мистецькому проекті повинна бути велика ідея. Коли її немає – це немає стосунку до культури. Якщо рідина зроблена з рафінованої пальмової олії і її називають молоком – це не варто називати молоком. Потрібно називати речі своїми іменами.

Колись я був дуже радикальний та гарячий. Я не розумів, як люди можуть слухати махрову попсу та ще співати це все в караоке другим голосом. Пізніше зрозумів, що є й люди, для яких Брамс – не більше, ніж просто шум. Тому попсятина для них – це відблиск зірок у калюжі, бо нема часу підняти голову угору.

Можливо, наш устрій відрізняється від європейського тим, що у нас панує охлократія – коли низьке панує над високим. Тобто є різні люди, але основна тональність – нижча ватерлінії.

У тих, хто вище цієї лінії, виробляється специфічний комплекс невизнаного генія, що супроводжується відчуттям нереалізованості. Це стандартна історія багатьох артистів: у них є купа ідей, цікаве бачення світу, проекти, що здатні змінювати світ. Але це більшості не потрібно і нереалізованість стає токсичною, отруюючи людину та її оточення. Подібне особливо гостро відчували наші батьки за часів радянського союзу.

Вперше розуміння цієї ситуації прийшло до мене в школі. Я навчався в Мурманській області, де панувала специфічна атмосфера. В моєму класі були дуже складні та агресивні стосунки між однокласниками, практично як у місцях позбавлення волі. Мене рятувала музична школа, де я почувався дуже добре.

Коли ти дитина, ти не розумієш: ти просто нещасний, чи тебе оточують не ті люди. І втеча від цих думок відбувається у людей через мистецтво, алкоголь, наркотики, чи секту. Та я оминув негативні варіанти і став артистом.

Найбільше хвилювання я відчуваю в студії, коли записуємо нові пісні. Там ти фіксуєш свій твір навічно – і це мегавідповідальність як перед самим собою, так і перед слухачами.

Я дуже залежу від публіки. Важливо першим ділом налагодити з нею комунікацію.

Якось ми виступали в Японії, на світовій виставці народного господарства. Люди не розуміли навіть англійської, тож пояснити, про що ми співаємо, було практично неможливо. Перші пісні пішли просто в порожнечу. Потім виявилось, що в натовпі є перекладач з української на японську, і вона допомогла нам порозумітись. Комунікація з’явилась – і все пройшло дуже круто.

Відсутність віри в себе напряму залежить від історичних подій. Є країни, де люди не мали стільки воєн, як у нас, і генетично не відчували стільки болю, як Україна. Тому вони абсолютно інакше відчувають дійсність. А ми ж перед тим, як з кимось знайомитись чи розпочинати новий проект, відчуваємо страх. Це вже в генах, адже наші предки пережили велику кількість трагічних подій.

Ми досі залишаємось поневоленою нацією і це стримує нас у думках та мріях.

Віру в себе можна знайти індивідуально, через внутрішні успіхи, але це потрібно усвідомити. Розуміння, що відбувається в голові та в серці, звільняє від багатьох тягарів, які нас гальмують.

Натхнення рухатись вперед приходить, коли бачиш результати виконаної роботи. Тому секрет дуже простий: потрібно старанно працювати та віддавати весь внутрішній ресурс на реалізацію тієї чи іншої ідеї, проекту, чи навіть крихітної задачі.

Шлях до великого успіху лежить через маленькі перемоги, в тому числі перемоги над собою. Тому потрібно обов’язково фіксувати свої успіхи і нагадувати собі про них час від часу.

Над помилками не варто надто зосереджуватись. Вони – лише проміжний результат, без них неможливо щось зробити, адже це складова робочого процесу.

Фактом є те, що людям старшого віку потрібно більше часу приділяти матеріальному стану, тому нагоди подумати про високі матерії стає все менше. Але це теж залежить від конкретної людини: як вона організовує свій побут, наскільки уміє розпоряджатись часом і розставляти пріоритети.

Важлива енергія. Вона – це ваш внутрішній моторчик.

Нам з дитинства дається певний запас акумулятора, який з часом виснажується від не зовсім правильного способу життя, складних стосунків, болю, який накопичується. Тому потрібно піклуватись про здоров’я і ментальне, і фізичне, в тому числі для того, аби креативно мислити. Бо якщо людина знесилена – вона не може адекватно дивитись на світ і зациклюється на власних проблемах.

Навчіться перемикатись, подорожувати, відкривати світ, проводити більше часу з близькими, захоплюватись мистецтвом. Це реально освіжить мислення. В будь-якому віці.