Остап Ступка

Я обожнюю блюз та збираю платівки, їх у мене вже понад 100. Колекція невеличка, але коли подорожую, обов’язково знаходжу місця, де продається вініл, та охапкою везу додому все, що запало в душу.

Це не обов’язково імениті виконавці. Частіше – бенди, які мають один-два альбоми, але в якості не поступаються зіркам першого ешелону. Я вмію вишукувати ексклюзив.

Не можу сказати, що люблю більше: театр чи кіно. В кіно зйомки можуть розпочатись з останнього епізоду і потрібно зрозуміти, чим жив твій герой протягом усієї історії, знайти відповідну емоцію, бути виснаженим чи загубленим… А в театрі ти розкриваєш героя поступово.

Всі хочуть потрапити в Голлівуд, але можна і потрібно створювати Голлівуд на своїй території. Тим більше, у акторів є мовний бар’єр. Якщо артистам симфонічного оркестру, художникам чи митцям з інших галузей мова в донесенні свого продукту до аудиторії не потрібна, то акторів це стримує. Ми не можемо працювати будь-де, тільки забажавши.

Я вже другий рік знімаюсь в польському серіалі, який виходить на екрани протягом 17 років. Мій персонаж – українець, який знаходить рідного брата в Польщі та розпочинає вести з ним бізнес. Що стосується конкретно цієї ситуації, то питання мови гостро не звучало. Я виріс у Львові, де було багато польської еліти, тому більш ніж орієнтуюсь в матеріалі. До того ж, акцент додає своєрідного шарму.

Бувають знімальні дні, коли потрібно зіграти 15 напружених сцен. Тож по завершенню я вже думаю польською мовою.

Щоб тримати себе в тонусі, мені не потрібно займатись спортом. Насичений графік у театрі та часті зйомки не дозволяють втрачати форму.

Намагаюсь часто подорожувати, наскільки це можливо. Обожнюю Нью-Йорк. Там є все, за чим люди їздять у Європу: технології, мистецтво, розваги…

Свого часу я жив у США 2 роки. У 1993 нам з батьком запропонували поїхати туди на концерт, оформили необхідні документи. Але з концертом не склалось. Я вирішив не втрачати шансу та відвідати Америку. Спочатку жив у знайомих в Філадельфії, потім переїхав у Нью-Йорк. Працював у різних закладах і був період роботи в белгійському пивбарі, де я знав напам’ять назви 140 сортів пляшкового і 12 видів розливного.

Звісно, думки залишитись там на ПМЖ періодично з’являлись, однак власна реалізація коштувала дуже дорого.

Коли повертався в Україну, одразу впадала в очі наша відмінність: в ментальності, способі життя, ставленні до оточуючих… США – це зовсім інша планета, і я бажаю кожному її пізнати.

Намагаюсь щовечора дивитись фільми чи серіали. Нещодавно дізнався, що одна серія «Ігор престолів» (я, до речі, не дивився цей серіал), коштує 40 млн доларів, а це, по суті, бюджет усієї української кінематографії.

Соромно, що ми, маючи одні з найбільших павільйонів у Європі, не використовуємо їх належним чином і не вкладаємо у розвиток… Всі процеси відбуваються супроти чиїхось інтересів.

Зараз в українському кінематографі плачевна ситуація: акторам платять копійки, розвиваючи комплекс меншовартості. ТБ замовляє «пластиковий» контент, який складно назвати кіном. І актори в цьому не винні – вони хочуть заробити на життя.

Інколи задаюсь питанням: невже ми не маємо тем, які можна обіграти? А як же наш фольклор, історія? Можна ж знімати стільки козацьких вестернів, фільмів жахів, дитячих комедій… І жупан та вуса в симбіозі з примітивними жартами вже давно набридли. Ми інші!

Моя знакова роль ще точно попереду.

Не можу виділити один жанр чи типаж, у якому мені комфортно.  Сучасний світ шалений, тож потрібно вчитись відкривати для себе різні речі та вживатись у різні ролі, бо акторство – це про універсальність.

За всю професійну кар’єру я лише двічі відмовлявся грати у виставах, а в кіно – жодного разу. Проектів, за які було б соромно, немає, я не займаюсь самолінчуванням. Є фільми, у яких знімався, але не бачив. Навіть на зйомках не дивлюсь плейбек – це спадок від батька.

До свого ювілею я натрапив на п’єсу німецького драматурга Генріха фон Кляйста «Розбитий глек». Це складна, глибоко філософська робота. Я захотів, щоб її показали нашому глядачу, однак автор маловідомий, а єдиний переклад, який датувався 1903 роком і належав Івану Франку, був давно втрачений. Франко навіть згадував, що в театрі «Руська бесіда» показували п’єсу, однак це обвінчалось провалом.

Я загорівся ідеєю, подзвонив Юрію Андруховичу та попросив попрацювати над п’єсою. Андрухович зробив геніальний переклад. Після цього я пішов до Малковича з пропозицією випустити книжку. І це сталось. Окрім вистави, ми проробили величезний обсяг роботи, результати якої досі мене надихають.

Я не застрахований від депресії, вона у творчих людей трапляється дуже часто. Особливо, коли дощі тривають тижнями.

Буває настрій, коли не хочеться нічого, навіть грати. Однак збираєш волю в кулак, виходиш на сцену – і відбувається магія. Наче в підсвідомості є спеціальна кнопка, яка дарує тобі натхнення.

Люди втрачають віру в себе, коли починають займатись не тим, що цікавить, або якщо єдина мотивація – заробити гроші. Матеріальні блага прийдуть, якщо любити свою справу і чітко йти до поставленої мети. Часто побутові речі забивають мозок, однак від цього нікуди не дітись.

Можливо, ви не знаєте, чим хочете займатись? Бо часто буває так, що після умовно 50 років приходить бажання змінити професію чи рефлексії на тему: «Чому я не зробив цього в молодості?». У такому випадку варто дати собі шанс на нове життя і рухатись до наміченої мети, попри стереотипи та осуди суспільства.

Я би міг кинути такий виклик собі та змінити рід занять, однак цю сферу я знаю найкраще і обожнюю те, що роблю.

Якось ми з батьком були на зустрічі кіногрупи з місцевими бізнесменами в Кам’янець-Подільську та познайомились з жінкою, яка займається цементним бізнесом. За столом вона могла годинами говорити про цемент як про витвір надмистецтва. Тоді я зрозумів: немає кращої чи гіршої роботи, є сфера, яку ти або любиш і готовий присвятити їй життя, або ненавидиш і псуєш таким чином життя собі та близьким.

Почуття гумору та гостре слівце – завжди рятують. Особливо в незнайомій компанії.

Рівноваги досягнути складно, це відбувається з віком. Спочатку, за молодості, ти можеш не пропускати жодної вечірки, бути одночасно в кількох місцях і знаходитись у постійному пошуку. Однак потім, в один момент, запитуєш себе: а воно мені треба? І це теж період, який дуже потрібен кожному.

Бувають падіння, бувають злети. Не може все життя складатись з веселки, дощі також потрібні. Їх нескладно перечекати, якщо вірити у майбутнє.