Мирослава Кухта

Банальна істина – світ розвивається стрімголов. Такою ж банальщиною, але для фахівців, є те, що людська буденна свідомість відстає від цього розвитку. Наведу приклад. Пілот сучасного бойового літака бачить «на сто метрів назад», бо поки його нервова система передає у мозок і там обробляє візуальну картинку, його апарат встигає пролетіти понад 100 метрів. Так само масова свідомість відстає у зрозумінні того, що відбувається зі світом.

Одна з таких непомітних складових тотальних змін – старіння людства.

Статистика – річ хитра і залежить від того, як порахувати. Але в цьому випадку неспростовним є факт подовження тривалості життя. Це стосується не лише найрозвиненіших країн, але й нашої України. А зміна вікової структури неминуче тягне за собою зміни в житті суспільства.

Зокрема, застарів стереотип про три основні періоди життя – молодість – середній вік – старість. На Заході загальноприйнятою є градація похилого віку на «третій» і «четвертий» вік. «Третій» вік – це тривалий = біля 15 років – період життя, що «вклинюється» між середнім віком і тим, що ми уявляємо як старість. Це час, коли людина ще близька за фізичними й інтелектуальними характеристиками до середнього віку. Насамперед – за станом здоров’я і системою цінностей.

Невід’ємною частиною життєтворчості є активність

У нас же – в суспільній свідомості – діє застарілий стереотип уявлень про вік. Як у бородатому анекдоті радянських часів: «Скільки живе людина? – 9 років, 7 до школи і 2 на пенсії». Кілька років тому у моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України було задано запитання (до речі, у цьогорічному дослідженні його планують повторити) про те, які соціальні групи впливають на життя суспільства. За оцінкою опитаних, значущість у суспільному житті пенсіонерів відмітили… аж 6 %. На жаль, не надто відрізняється в цьому відношенні й самооцінка: вважають цю групу значущою для суспільства лише 8% з числа тих, хто до неї належить. Тобто це люди, що, образно кажучи, «склали крила».

Цей присуд громадської думки не тільки несправедливий (за нашими дослідженнями, в українському суспільстві теж є чимала група людей «третього» віку, хоча з різних причин його тривалість менша, ніж на Заході – 5-7 років). Але він стає й економічно невиправданим, бо з кожним роком працюючій частині суспільства все важче утримувати зростаючу кількість «тих, хто за віком має право на заслужений відпочинок».

Статистика – річ хитра і залежить від того, як порахувати

Тут багато про що можна говорити. Але хочу підкреслити лише один момент. Мені довелося досліджувати проблему життєтворчості людей похилого віку, тобто здатності свідомо розпорядитися своїм життям, побудувати його за власними цілями й переконаннями. Це уміння, що теоретично доступно кожному, але на ділі не кожному до снаги. Але мова не про це. Невід’ємною частиною життєтворчості є активність. Серед кількох тисяч тих представників старшого віку, яких я вивчала, оцінили своє життя як активне близько 20%. Серед решти опитаних приблизно половина має інші риси, необхідні для життєтворчості: цілеспрямованість, організованість, відповідальність. Тобто особистісні передумови є. Вистачає, звичайно, й усяких «проте», суперечливих обставин. Однак головне, чого бракує, - тієї самої активності, яку наше суспільство не тільки не стимулює, а навпаки, усіляко затруднює. Не держава, не влада, не чиновники, не закони і приписи, а саме суспільне відношення гасить потенційну активність тих, хто міг би «жити повноцінним життям». Вважаю, що подолання негативних стереотипів щодо вікових обмежень активності літніх людей є, за висловом британського філософа, історика, культуролога Арнольда Тойнбі, «викликом епохи».