Євгенія Малицька

Моя діяльність, пов’язана з людьми старшого віку, офіційно розпочалась 2015 року з проекту «Мрія не старіє». Хоча мені здається, що все почало з’являтися набагато раніше. Тоді я працювала у волонтерській мережі в Харкові й було важливо зрозуміти, чого саме потребують люди старшого віку. Тож я почала досліджувати. Це виглядало досить таки неоднозначно, адже я, як божевільна, ходила на різноманітні івенти, відвідувала ретро зони у Харкові та часто навідувалася в різноманітні благодійні організації. Під час таких «походів» підсідала до незнайомих бабусь і дідусів, першою розпочинаючи розмову, адже важливо було напряму дізнатися про їхнє життя, потреби та бажання.

Виявилось, що переважній більшості не вистачає звичайних базових речей. Звісно, нагодувати всіх бабусь і дідусів я б не змогла, тому намагалась знайти хоча б одну спільну характеристику. І знаєте що? В очах кожного, з ким вдалося поспілкуватися, я не побачила радості та справжнього щастя. На жаль, у їхньому житті не було «життя». Та найбільше мене вразило, що ці люди не хочуть займатися бодай чимось і не мріють в глобальному сенсі цього слова.

І от однієї ночі до мені приходить думка: «Мрія не старіє».  Чесно, у мене було багато сумнівів на цей рахунок  Мені здавалося, що це дуже дивна ідея, проте, я розуміла: поки не можу вплинути на пенсії та інші глобальні питання – можу направити фокус уваги людей старшого віку на радісні речі та продемонструвати їм, що справжні дива існують. Так і виникло прагення шукати та реалізовувати мрії, аби від їх здійснення у людей ідейного віку бігли мурахи по шкірі.

З цього проекту і розпочалася хвиля добрих справ. Його ідея полягає в тому, що ми шукаємо мрійників і чарівників. Мрійнику трохи більше за 60, хоча скільки конкретно – без різниці. Вік чарівника теж залишається поза увагою, головне, аби ця людина була готовою ощасливити когось іншого. Паралельно нам вдавалося організовувати різноманітні заходи для людей старшого віку та відвідувати  пансіонати, адже наша команда переконана: зробити добру справу для іншої людини не так складно, як може здатися на перший погляд. 

Під час пошуку та реалізації мрій команді проекту довелося зіштовхнутися з багатьма труднощами на своєму шляху. Виявилося, що дорослій людині складно визначитися з тим, що вона хоче, давши відповіді, здавалось, на прості питання: «Про що я мрію? Що буде для мене внутрішнім двигуном щоранку підриватися з ліжка? Що мене зробить по-справжньому щасливим? Що трапиться зі мною, коли мрія втілиться в життя?».

До речі, своїй команді я теж постійно нагадую про те, що важливо що б кожний з них мав власну мрію, адже лише в такому випадку можна допомагати іншим.

Одна із яскравіших мрій, втілена нами, була в дідуся, який хотів поїхати в Ізраїль до Стіни плачу. Для нього ця поїздка була дуже важливою, адже він – єврей, якого все свідоме життя пригнічували через його походження. Для реалізації цієї мрії небайдужі люди з різних країн відправляли гроші. Серед цих чарівників були й ті, хто допомагав оформити необхідні документи чи купити квитки.

Коли ми привезли його в Єрусалим, дідусь плакав від щастя, а, підійшовши до Стіни плачу, він відверто говорив усій команді: «Дякую!». Адже у нього було відчуття, що всі покоління пройшли крізь нього. Він згадав про свою бабусю, яка завжди була поруч з ним в найрізноманітніших ситуаціях та зміг відправити вищим силам свій посил про неї.

У такі справжні моменти, коли тобі відкриваються люди, ми розуміємо: на нас лежить велика відповідальність за мрії інших. Побачити зміни в людині після реалізації наших ініціатив  – все одно, що побачити справжнє диво. Це магія, покликана змінити реальність.

Уже пізніше до нас почали приєднуватися охочі з інших міст. Першою була сонячна Одеса, волонтери якої говорили: «А що, наші бабусі та дідусі гірші за ваших?». Серце краялося після таких слів і ми радо ділилися своїм досвідом та допомагали реалізувати перші мрії. Так «Мрії не старіють» перетворився на міжнародний марафон і нині за півроку ми втілюємо в життя, тільки уявіть собі, 300 мрій.

Ще один проект, який я дууууже люблю і не менш пишаюсь його реалізацією, – «Минуле зараз». Його створення почалося зі збору реальних історій про геноцид українського народу – Голокост. Команда спілкувалась з Ба та Ді, яким вже понад 85 років. Усі вони розповідали жахливі історії, котрі нагадували сюжети з фільмів та були кращими за будь-які підручники. Це живі незламні українці, які поєднали в собі декілька епох.

Тож ми зрозуміли, що потрібно про них розповісти значно більшій аудиторії і організували конференцію, де спікерами виступили чотири різні особистості: дитина та підліток війни, в’язень гетто, рятівник євреїв. Ми брали на себе повну відповідальність та усвідомлювали: їм доведеться вкотре відтворити в пам’яті страшні події, повторно переживши жахливі емоції, але є люди, яким важливо це знати. Цей захід пройшов на відмінно, прийшла величезна кількість відвідувачів, котрі хотіли почути реальні історії. Байдужих в залі не залишилося.

Той день став поштовхом до створення фото проекту «Минуле зараз», який є справжнім викликом усім стереотипам. «Минуле зараз» доводить: виглядати гарно та стильно можна у будь-якому віці. У цьому проекті брали участь 13 пенсіонерів з Харкова, котрі перевтілилися у справжніх хіпстерів, для яких важливі не позначки в паспорті, а внутрішнє відчуття світу. У стильних образах вони позували перед камерами, були розкуті та щирі, адже виглядали так, як їм комфортно.

Пізніше ми оформили фотовиставку з цими ж світлинами у Харкові й знову не залишилися без уваги, адже почали представляти свої роботи у Брянську та Кишиневі, об’єднавшись з грузинською дизайнеркою Megi Gabunia. До речі, Megi теж колись організувала щось подібне для своїх бабусь.

Нині географія виставки налічує п’ять міст:  Харків, Слов’янськ, Брянськ, Кишинів, Москва. Та ми продовжуємо вести перемовини й скоріш за все ці неймовірні світлини побачать і в Грузії.

Реалізовувати всі ці проекти нам допомагає чарівна Надія, якій трохи більше 60-ти років. Вона приєдналася до нас з моменту запуску першого проекту. Наша чарівниця наважилася подати заявку та розповісти про свою мрію, тож з тих пір стала невід’ємною частинкою колективу. До речі, саме завдяки їй, під час втілення в життя всіх наших задумів виникає неймовірна співпраця декількох поколінь. Усі школярі та студенти обожнюють комунікувати з Надією, тож точно можу сказати: у цьому випадку різниця у віці стирається.

Та на цьому перелік наших проектів не завершується. Є в нашому арсеналі харківський освітній фестиваль «Хочу і можу», який дає можливість людям старшого віку спробувати щось нове: подивитися, як працює 3D-принтер, потанцювати Зумбу, дізнатися про нумерологію, позайматися йогою тощо. Хочу зазначити, що цей проект повністю реалізується на партнерських умовах. Коли ми починали його з командою реалізувати, бюджет заходу складав 0 грн :) І це є підтвердженням того, що не потрібно мати всі гроші світу, аби втілити омріяні задуми в життя. Сила – в об’єднанні з ідейними людьми довкола.

Ми пишаємося, що сьогодні виявило бажання провести фестиваль у себе близько 5 українських міст. Для того, аби стати частинкою наших фестів, усім охочим необхідно пройти попередню реєстрацію. Дуже хочеться, дати можливість старшим людям відчути себе значущими, створити особливу атмосферу, де їм комфортно, безпечно та цікаво дізнаватися  щось нове. Подібні івенти – це виклик суспільним стереотипам.

Вхід безкоштовний, проте, ми маємо одну особливість: оскільки захід розрахований на людей старшого віку, молодь зможе потрапити на територію, якщо прийде разом з мамою, татом, бабусею чи дідусем. Таким чином ми прагнемо, щоб близькі люди з різних поколінь більше часу проводили один з одним. Якщо немає рідних старшого віку, прямо під час фестивалю ми знаходимо охочій молоді самотніх бабусь чи дідусів, аби вони разом зайшли на територію фестивалю, зруйнувавши будь-які вікові бар’єри.

Волонтери, які допомагають реалізовувати всі наші ініціативи, – це збірна людей з різних частин міста, організацій та університетів. Кожен є представником окремого покоління, навіть сімями волонтерять і в цьому величезний кайф. Старших ми принципово не вчимо, адже їм і так є що розповісти та чим поділитися. Завдяки такій колаборації, об’єднання поколінь стає неймовірним посиленням та доповненням нас самих і проектів в цілому.

До речі, молоде покоління починає усвідомлювати, що допомагати бабусям та дідусям можна по-різному і волонтерити – це круто. Для студентів стає величезним відкриттям інша сторона благодійної діяльності, яка полягає не лише в роздачі гуманітарної допомоги. Виявляється, з бабусями та дідусями можна проводити вільний час, просто спілкуватися та спільно робити круті проекти.

В Україні, на жаль, тільки починає з’являтися розуміння необхідності допомоги людям старшого віку. Більшість бізнесменів, до яких ми зверталися, говорили, що допомагають лише дітям. А от чому вони повинні допомагати пенсіонерам – не розуміють. Тож наша задача запропонувати можливі варіанти підтримки, продемонструвати, що така опція, як допомога бабусям та дідусям, теж існує.

Крім цього, наша команда хоче показати інше ставлення до благодійності, аби підтримка відбувалася не через жалість. Коли ти шкодуєш людину, ніби її повторно принижуєш, показуючи слабкість та недоліки. Можна просто протягнути руку допомоги й ці люди «виростуть».

Люди 50+ сформовані по-різному: хтось замкнений у собі, хтось дозволяє робити собі різноманітні речі та жити на повну, а когось поглинають суспільні стереотипи та не відпускає радянське минуле. 

Ще є така річ, як самотність, яка теж буває різною. Адже можна бути самотнім, навіть маючи сім’ю. Часто так буває, що люди живуть в одній квартирі, але не звертають уваги одне на одного, разом не обідають та не запитують, як справи.

Нещодавно британські вчені провели дослідження, після якого виявилося: за тиждень люди проводять з близькими рівно 19 хвилин. При цьому абсолютно всі користуються типовими відмазками – не вистачило часу, аби подзвонити, був/була на роботі і так далі. А коли хтось з рідних помирає, всі ми сидимо і кусаємо лікті, оскільки не встигли сказати близьким важливі слова та проявити до них свою любов.

Так і з'явилася ще одна частина моєї душі – соціальний проект «Територія поколінь». Час пролітає непомітно й, як правило, спільних спогадів та фотографій з рідними у нас найменше, тож ми хочемо зробити так, аби різним поколінням було що згадати, зафіксувавши ці моменти не лише у своїй пам’яті. Поки більше розповісти не можу, детальною інформацією поділюсь незабаром :) 

Тож ми своїми проектами намагаємось дати підтримку, надихнути, переконати та допомогти кожному віднайти у собі сміливість.

Я ніколи не аналізувала, чому займаюсь саме такою діяльністю. Просто, коли бачу нагальну проблему в чомусь – відразу намагаюсь її вирішити. Цей посил з’являється десь в середині мене і постійно вибивається назовні.

Переконана: зрілість може бути різною, тож прагну ділитися цінностями та демонструвати людей старшого віку з іншої сторони – позитивної. Неважливо скільки людині років, вона завжди може пізнавати нове, носити речі, які їй імпонують, і жити в своє задоволення: мандрувати, реалізовувати неймовірні проекти. Мрію, аби всі набралися рішучості, відповідальністі, зруйнували бар’єри у своїй голові та почали вести активний спосіб життя.

Українцям не варто зупинятися та думати про вік. Необхідно перезавантажитися, зробивши вдих та видих, та почати жити тут і зараз. Тільки за таких умов можна встигнути зробити все: сказати, обійняти, реалізувати найзаповітніші мрії.