Сталіна Лагошняк

Я народилася на Далекому Сході в сім’ї військових. Тато був танкістом, а мама – медпрацівницею. Ми багато мігрували, тож я, по суті, росла на валізах. Після смерті батька у 1943 році та по завершенню війни ми трішки осіли. Мама вийшла вдруге заміж за прекрасного чоловіка, який любив мене, як рідну. 

Пам’ятаю, ще в Узбекистані, де мама працювала у госпіталі, я часто виступала для поранених: співала, танцювала, декламувала вірші, за що вони мене пригощали смаколиками.

Пізніше, бувши школяркою, я не пропускала жоден концерт, була зіркою кожного свята.

Коли настав час обирати університет, я без вагань пішла в Дніпровське театральне училище, бо відчувала, що це моє. І якби не стала акторкою, то точно була б хірургом. 

Якось мама запитала в мене: «Ну що, будеш лікарем-педіатром?», на що я відповіла: «Ні, мамо, я буду хірургом». Її це здивувало: «Як, – сказала вона, – хірургом? Будеш різати людей?». Я заперечила: «Ні, буду їх ремонтувати». 

Я обожнюю театр та кіно. Це те, що дає мені друге дихання та змушує рухатись вперед.

Подруги дивуються, як я не стомлююсь у 80 років подорожувати Україною та зніматися в фільмах чи програмах у різних містах України. Але мене це зовсім не втомлює. Я викликаю таксі, приїжджаю на вокзал, сідаю в потяг, гарненько висипаюсь і вранці, сповнена сил, готова підкорювати нову сцену.

Усі ролі, які я зіграла в кіно та театрі, дорогі для мене. Так вийшло, що у моєму доробку є все, про що мріяла свого часу: і драма, і трагедія, і комедія, і містика. Але це не означає, що я завершую свою кар'єру. Я готова братись за все, де підходжу по віку та темпераменту.

Один з найновіших фільмів, де я зіграла – «Пограбування по-українськи». Мені дісталась роль жінки, яка в молодості побувала на Кубі, як спецагентка. Така хуліганка, розбійниця та розвідниця. За сценарієм, я мала б роззброїти грабіжника та знешкодити бомбу. Це потребувало величезних фізичних зусиль. У гримерці я почула, що грати в цій сцені буде каскадерка. Я підійшла до режисера і сказала, що можу зробити це сама. Перший раз у мене не вийшло, вдруге – також, а от втретє я все зробила ідеально. Але в цей день було дуже мало часу, тож ми вирішили працювати з дублером. Її одягнули в мій костюм, а я спостерігала за монітором. Пізніше ми з режисером зійшлися на тому, що я працюю не гірше.

Крім повного метру, я граю в Миколаївському театрі. Моя кар’єра там розпочалась у 32-річному віці. Я вчилася у старших: коли отримувала ту чи іншу роль, просила своїх досвідченіших колег зробити хоч пару зауважень чи коментарів, де потрібно допрацювати, а де, можливо, дати менше емоцій.

Якось, перед моїм ювілеєм, наближалися зимові канікули й адміністратори театру сказали мені: «Сталіна, у нас немає казок, постав щось». Я скерувала їх до нашого художнього керівника, після чого він викликав мене до себе і сказав: «Ну що, поставиш «Білосніжку і сім гномів?». Я відповіла: «Спочатку ми відіграємо п’єсу з нагоди мого ювілею, а потім займемося казками». Так і сталося. З того часу ми показали уже 8 дитячих казок.

Мене надихають глядачі. Особливо люблю грати для дітей, оскільки їх неможливо обдурити. І ми, актори, повинні переймати від них дуже багато. Як мінімум – вірити в те, що граємо.

Якби у мене зараз запитали, що потрібно, аби бути актором – я б відповіла, що це про 100%-ву самовіддачу. Також варто пам'ятати, що в будь-якій професії тобі може стати тісно, тож не потрібно себе силувати. У мене так буває, коли працюємо в репетиційному залі – робиться тісно, хочеться на сцену, щоб поділитись емоціями з глядачем.

Я маю дві домівки по життю: сім'ю та театр. І обидві головні. Якось я сказала своєму синові: «Пробач мені, будь ласка, що приділяю тобі мало уваги. Хотілося б більше тебе любити». На що він відповів з розумінням та без натяку на засудження.

Я мріяла про сина. І коли він народився – це був найщасливіший день в житті. І взагалі, я дуже щаслива людина: є син, його дружина, яка для мене як донечка, є внук і його дружина, яка теж мені як внучка. Є робота, яку я люблю, і є собачка Борька, який сам нас обрав.

Якби можна було повернути час назад, я б дещо змінила. Зокрема, не відпускала б людей, не розгублювала б їх так, як це відбувалось в реалі. В основному це стосується рідних та друзів. Обставини складалися так, що можливості побачитись з ними, коли була критична потреба в тому, не було. А потім ниточки обірвалися…

Професію я точно не змінила б – це про мене. 

Є фраза «Краса врятує світ». А я кажу, що світ врятує любов. І її в моїй історії задосить.

Колись мені сказали, що я проживу до 112. На роботі відповіла: «До 110 побігаю, 2 роки походжу, а тоді робіть без мене, що захочете».

Нещодавно син запитав, коли я остаточно піду на пенсію. Але в такому розумінні, як є у нас, для мене пенсія – це смерть на другий день після виходу. Бо означає, що нічого не можна робити – просто сидіти та чекати того самого моменту. Я ж люблю рух і він мене розвиває. А ще потребую щоденного спілкування та обміну думками, бо людині потрібна людина.

Я не відчуваю свій вік, але інколи робиться лячно, коли приходить розуміння, що в мене вже такі дорослі син та внук… Працюю, люблю свою роботу, дітей, розмовляю з квітами та не звертаю уваги на якісь там обмеження з боку суспільства. Мене не зупинити!

Після 50 все цікаве лише починає вас наздоганяти! Життя прекрасне та дивовижне – потрібно це лише розгледіти.