Тіна Антуф’єва

Тіна Антуф’єва

Тіна Антуф’єва про психологічно складний переїзд з маленького містечка до столиці, доленосну зустріч з режисеркою, головну роль у моновиставі та можливу духовну відстань між близькими людьми.

Більшу частину життя я мешкала в маленькому містечку Чорноморськ, що на Одещині, але завжди любила Київ.

Мій світ став кардинально іншим 6 років тому, коли я перебралася до столиці у 54-річному віці. Їхала практично в нікуди, роботи було мало, хоч і вдалось влаштуватися перукарем. Клієнтів не вистачало, тож я почала займатися рукоділлям, ходити на виставки та фестивалі. На одному з заходів я зустріла Ігоря Білиця, засновника «Білиць Арт Центр», котрий якраз проводив майстер-клас з акторства.

Грошей на курси в мене не вистачало, що й стало основною перепоною на шляху до мрії. Проте Ігор сказав мені, що я повинна їх відвідувати і дозволив робити це безкоштовно. Наголошував на тому, аби я не переймалась з цього приводу і вважала, що отримала грант на навчання.

Потім розпочався період кастингів, я отримувала епізодичні ролі в серіалах, рекламних роликах і поступово почали з’являтися цікаві комерційні пропозиції.

Тіна Антуф’єва

Рішення з переїздом далося мені дуже важко. За рік до цього у моєї сестри виявили онкозахворювання і мені потрібно було забрати її до себе. Ми всі жили в однокімнатній квартирі: я, чоловік, сестра, 88-річна мама. При цьому у цій квартирі мені ще й доводилося працювати.

За 10 днів померла сестра і мама, до цього у мами трапився інсульт. Цю трагедію було складно відпустити, я, як мантру, повторювала про себе: так повинно бути.

Коли збиралась їхати в Київ, мені всі знайомі говорили: «Ти несповна розуму!». Подружка постійно наголошувала, що в такому віці вже не змінюють місце, але внутрішньо я відчувала: якщо залишусь – назавжди втрачу можливість здійснити свою мрію.

Рухатися вперед мене мотивує якась невідома сила. Це внутрішній стержень, який не дає сидіти на місці. Звідки він з’являється – важко сказати. Дзвіночок почула – увімкнулась – і вперед.

На 60-річчя хотіла зробити собі подарунок – маленький круїз. В силу багатьох причин цього не сталося, але презентом і справжньою інвестицією в майбутнє стала  зустріч з режисеркою Сафіс Епітихіс.

Вона у Facebook дала «клич» на новий проект, я відгукнулася і ми почали співпрацю. Коли отримала сценарій моновистави «Три хвилини тиші», відразу подумала: «Як взагалі можна вивчити стільки тексту? Для цього й цілого життя замало!». Але Сафіс, яку я вважаю справжньою людиною-оркестром, вдалося вселити в мене віру, що все вийде.

«Три хвилини тиші» – це вистава про успішну жінку, яка знаходиться в депресії. У якийсь момент вона починає переоцінювати своє життя, згадувати маму та врешті-решт вирішує переїхати з маленького містечка до столиці. Крім цього, моя героїня розлучається зі своїм чоловіком після 12 років подружнього життя.

І це неймовірний збіг обставин, адже я зі своїм другим чоловіком теж прожила 12 років і переїхала до Києва. А самі персонажі з вистави схожі на моє близьке оточення.

Аби все це зіграти і прожити, потрібно пересилити себе, згадати всі несправедливості світу та злитися з персонажем. 

Головний меседж, який доносить моя героїня зі сцени – завжди варто шукати вихід з глухого кута. І, хоч це зробити складно, але все ж можливо.

Тіна Антуф’єва

Коли працювала над роллю, часто ностальгувала та плакала. Я зустрілася з собою, згадала своїх рідних та реалії вже минулого життя – а це завжди непросто.

Тому в мене й виникла ідея поїхати на перші гастролі із виставою до мого рідного Чорноморська, адже в якійсь мрії це вистава-присвята моїм батькам.

Комусь могло здатися, що їду в Чорноморськ на гастролі, аби похизуватися. Насправді, ні. Там поховані мої рідні і в такий спосіб я вирішила подякувати батькам та сестрі, яких дуже шаную та люблю.

Тіна Антуф’єва

І при будь-якій нагоді я продовжуватиму це робити: хвалити, дякувати, поважати та радіти, що мала саме таку родину.

Ще півроку назад я і подумати не могла, що приїду у рідне місто з виставою. Вже нині плануємо поїхати ще раз, але вже з комедією.

І хоча кажуть, що комедійний жанр дуже важкий, я все одно хочу спробувати.

Усі проблеми від думок. Завжди чогось не вистачає, постійно чогось хочеться – і з цим потрібно працювати. Не боятися «закривати гештальти» минулого, відпускати людей, з якими не по дорозі, жити для себе та в своє задоволення. 

20-річній Тіні порадила б полюбити себе, адже з цим у мене завжди були проблеми. Мені не вистачало любові ще в дитинстві, нас було п’ятеро і всі ми росли, ніби бур’ян в полі.

Мама не дала мені любові, проте її теж ніхто не наділив нею. Зустрілись душами ми лише в зрілому віці, коли вона зрозуміла, чого мені не додала. А я усвідомила, чому вона так робила.

Я рада, що вдалось зробити останні роки її життя щасливими. Люди можуть прожити разом довгий період часу, але так і не зустрітися один з одним, а ми це пересилили та стали по-справжньому близькими.

Помилок не існує, оскільки є досвід на їх основі. І будь-яку помилку варто сприймати виключно як урок: байдуже, позитивні він дав результати, чи негативні.

Кращою я стаю завдяки роботі над собою. І хоча вона довга та кропітка, але дійсно того варта.

Київ – найкраще місто для мене. Тут я відчуваю себе собою і можу втілювати в життя навіть найамбітніші плани, попри будь-які перепони.

Віра в себе та свої можливості залежить від характеру людини. У нас лише дві проблеми: внутрішньоособистісна та міжособистісна.

Кожна людина знаходиться там, куди вона прийшла сама. Потрібно вміти спілкуватися, терпіти чиїхось «тарганів», підлаштовуватися під щось, бути гнучким до обставин та зміни віку.

До старості потрібно готуватися ще в молодості, рехтувати сани влітку.

Соціум псує людину, вчить не так, як потрібно насправді. Люди чомусь звикли одягати маски та вигадувати собі ролі, які не завжди зчитуються природно. Хочеться зустріти на своєму шляху по-справжньому добрих, відкритих людей, випромінюючих любов. Які не бояться старіти чи змінюватись, а приймають себе такими, як є насправді.

Тіна Антуф’єва

Напишіть нам

04080, Україна, м. Київ, вул. Кирилівська, 23, офіс 1+1 медіа

ideaspeople@1plus1.tv