Віталій та Світлана Білоножки

Світлана: Старість починається тоді, коли людина відмовляється від своєї мрії. А це може трапитись як у пенсійному віці, так і в 25-30 років. Важливо не оступитися, а пригадати, яке хобі в тебе було замолоду чи тоді, коли ти відчував себе щасливим.

Віталій: А ось мій батько, коли був керівником сільської ради (дуже впливовим місцевим держслужбовцем), вже за 10 років до пенсії почав перейматися тим, що робитиме в майбутньому. Завів пасіку, розводив бджіл та видобував мед. Він розумів, що в сім’ї є 4 дітей, яких потрібно вивчити та забезпечити майбутнє, а зарплати були дуже мізерні.

Тож поступово, з одного маленького вулика, батько зробив 30. Тоді банка меду коштувала 35 рублів, а моя стипендія складала всього 30. Я продавав мед професорам, не соромився ходити на ринок. Вистачало і на життя, і на красиві подарунки Світлані :)

Маючи таке цікаве хобі та віддаючи йому левову частку свого часу, батько допоміг нам стати на ноги. І його не зупинив старший вік, нарікання на долю чи щось подібне. Він натхненно працював, бо мав мрію та чітку мету.

Світлана: Тому дуже важливо мріяти та ставити перед собою мету, яка буде стимулювати вас рухатися та брати від життя по максимуму. Прагну, аби всі українці нарешті перестали боятися своїх мрій, й, досягаючи їх, ставали щасливішими.

Віталій: А от коли життя перетворюється на вакуум, де, здавалось би, одні проблеми, коли затягує депресія і ти не знаєш, що робити далі – дуже важливо, щоб поруч були близькі люди, які підтримають та дадуть зцілення.

Світлана: Родина – головний осередок, з якого йде найсвітліше натхнення. Тому потрібно завжди поважати, цінувати та любити близьких. Бо коли ви все життя підтримуєте одне одного, долаєте біди й радість, смієтесь та плачете разом – питання, куди ж йти далі, не виникає. 

Коли моєму татові було 42 роки, я сіла до нього й сказала: «Таточку, ви вже такі старі». А він каже: «Доню, яка ж ти дурненька, життя ж тільки починається». І ці слова він повторював мені і в 52, і в 72, і в 82. В 83 його не стало… Але я завжди згадую його настанови: «Ти не уявляєш, як це цікаво: в кожному віці є свої принади, треба навчитися їх відчувати».

Потрібно оточувати себе тим, що подобається. Радіти зустрічам та приємним дрібничкам. А якщо сидіти на місці, злитись та ненавидіти всіх – розпочнеться депресія, дуже сильна та тривожна.

Звісно ж, людина змінюється, трансформується з віком, але це добре. Ми стаємо мудріші, сильніші та по-інакшому сприймаємо світ.

З часом ми стали більш домашні, чимало часу приділяємо дому та рідним. Але коли Віталій каже, що полегшить якусь мою хатню роботу, аби я більше відпочивала – я не погоджуюсь. Лежати в ліжку – не моє, я обожнюю рух. 

У мене дуже легка рука, я люблю вирощувати рослини і бачу, як вони мене слухаються. Тому створюю вдома затишок. Тиша, спів пташок, хвилі Дніпра – я знаходжу в цьому натхнення.

Себе можна шукати дуже довго, бо професій та хобі – просто не перерахувати. Головне – не лінуватися та не вбивати собі в голову, що вам хтось щось винен. Не винен. 

Треба іти вперед, не сумувати. Читати гарну літературу, дивитися правильні фільми та слухати музику, від якої хочеться літати. Також дуже важливо щоразу відкривати для себе нові географічні горизонти, адже подорожі – найкращий спосіб для перезавантаження та пізнання нової культури.

Віталій: Чому багато українців не вірять в себе? Причина в нашій історії. Україну протягом століть принижували, руйнували та грабували. Люди до цього звикли, а вивести такий біль з нашого генетичного коду непросто. Тому й трапляється так, що коли справа доходить до питання самореалізації – люди бояться вийти з зони комфорту та зробити перший крок. Їх сковує той біль, який з нами вже дуже довго. 

Але з цим можна і потрібно боротися, починаючи з маленького.

Світлана: Проблема й правда зачіпає усі сфери нашого життя. Бо коли ти навіть знайшов сили рухатися далі, то як це зробити багатьом наших співвітчизникам з мінімальною пенсією в 1600 грн?!

Країні необхідна діюча пенсійна реформа, інакше про віру в себе можна забути. Якщо держава не вірить в тебе – то про що можна говорити?

Віталій: Існує думка, що бути артистом – просто. Але це далеко не так, бо щоразу, коли на сцені вимикається світло і завершується концерт – ти помираєш. Усі сили, всі емоції віддані глядачам. 

Я дивуюся і одночасно захоплююся колегами, які працюють на сцені до 80. От візьміть Вахтанга Кікабідзе. Йому 81 рік, а він досі гастролює, дає потужні концерти та не здає позицій. І це дуже надихає. 

Люди потребують таких артистів-мотиваторів, які на власному прикладі показуватимуть, що вік – це не завада дарувати емоції щастя та працювати в поті лиця. Це місія артиста. Не можна здаватися, бо ми несемо позитив у маси. Але також потрібно вміти вчасно піти.

Світлана: А я не погоджуюсь з цим. Артисти повинні працювати для свого глядача до останнього. Глядач дає їм сили, наповнює енергетикою, яку він потім віддає назад. Тож це своєрідна вдячність своїм людям. Таке наше покликання.

Віталій: Від помилок ніхто не застрахований, помилки – це добре. Але не тоді, коли вони повторюються. Помилка – це як компас, вона спрямовує тебе на вірний шлях та попереджає, коли і де можна обпектися.

Світлана: Жити разом – це дуже жертовно і складно. Але якщо ти хочеш присвятити цьому життя – все вийде. Вас мають об’єднувати спільні цінності, бажання та бачення завтра. Взаємоповага, точки дотику – те, без чого міцний союз неможливий.

Потрібно тренувати витримку, бути мудрими, інколи стримувати себе в емоціях. І це стосується не лише подружнього життя, а й життя загалом. Наш секрет успіху – обожнювати свою справу, робити те, що приносить користь суспільству, що надихає. 

І варто пам’ятати, що час летить дуже швидко, його потрібно цінувати та не відкладати справи на потім. А якщо вийшло так, що ви не встигли реалізувати себе до, скажімо, 40-50 – не бійтесь експериментувати. Ваше щастя – у ваших руках! Впевнена, у вас все вийде, повірте!

Віталій: Не забувайте: молодість – це, все ж таки, те, що у вас в серці. Не втрачайте це відчуття – і все вдасться!