Володимир Горянський

У наш час, який переповнений соціальною та психологічною напругою, людям вкрай важливо знаходити позитив у звичайних речах. Трішки відпочити, посміятись та отримати розраду в фільмах, музиці чи мистецтві.

Тому ключовий проект, над яким ми зараз працюємо, – саме такий: наповнений самоіронією, добрими, наївними та смішними персонажами.

Сучасне життя зробило людей трішки грубими, суворими, напруженими та переживаючими за завтрашній день. Це дуже відчувається і хочеться розрядити атмосферу подібними продуктами.

Щоб підняти бойовий дух, під час війни знімали та транслювали комедії. Це те, що потрібно людям, аби не зависнути в депресії та не втратити самих себе.

У мене дуже багато ролей і в театрі, і в кіно. Тому в житті я не можу бути таким різностороннім. Є людський психотип, у якому мені максимально комфортно, тож я не збираюсь приміряти інші тільки через те, що вони сподобались глядачу.

Разом з костюмом у театрі чи кіно, я знімаю маску того чи іншого героя і повертаюсь до себе справжнього.

Я часто граю негативних персонажів. Після ролі в серіалі «41» до мене підійшла жінка на вулиці та сказала: «А ми вас так любили. Як ви могли?»

Бути заручником однієї ролі – це не проблема актора, а проблема поганої режисури. Хорошого актора можна показувати з різних ракурсів, не приписуючи йому один типаж.

Популярність потрібно використовувати до кінця, робити артистів, яких люблять, максимально різними, і щоразу відкривати їх по-новому.

У кіно шляхом кількох дублів можна зробити прекрасну стрічку навіть з людиною, у якої відсутній талант і творчі задатки. А от в театрі у вас є тільки один шанс і 2,5 години на те, аби витримати напругу та не втратити увагу глядачів. Обманути їх неможливо.  В кіно ж технологія і правила кардинально інші.

Часто кіноактори не можуть себе реалізувати в театрі, бо надто слабкі, а от театрали, навпаки, стають чудовими акторами кіно. Це дуже цінується.

Потрібно мати талант до своєї справи, аби реалізуватись. Наприклад, одна медсестра робить укол практично непомітно, а інша – так, що як би вона не старалась, – завжди буде боліти. І це про талант.

Водночас, якщо актор не має таланту – це не страшно, глядач просто здасть квитки на його виставу. Страшно, якщо талант відсутній у хірурга…

Талановитих людей можна перерахувати на пальцях рук, а от бездарних, на жаль, – сотні. Відсутність таланту агресивна. Такі люди закриваються образою та незадоволенням, поводяться неприпустимо на знімальному майданчику, скандалять і нервують. Мені завжди цікаво: скільки вони так зможуть?

Це означає, що люди мають низьку духовність.

Якщо я бачу, що в людини немає таланту і вона не зможе реалізувати себе в акторстві, я намагаюсь одразу про це говорити. Я викладаю в Інституті культури та дотримуюсь думки, що калічити студентам життя, прикриваючись неправдою, не можна. Потрібно сказати про це, але не образити.

Часто провина в тому, що людина не реалізувала себе, лежить на батьках. Вони бувають сліпі, намагаються насадити свою думку та зробити дітей тими, ким вони не змогли стати, хоч вони – зовсім інші особистості.

Тому питання виховання особистості дуже важливе. Тим більше, що українська система освіти дуже погана. Багато знань, які там дають, абсолютно беззмістовні. Потрібно вчитись мислити правильно та логічно, а не поглинати терабайти безглуздої інформації.

Мене надихає все талановите. Потрібно помічати крихітні прекрасні речі та відкритись світу. Навіть у поганому варто спочатку знайти щось хороше, бо агресія та негатив ні до чого доброго не приводять.

Люди, які не вірять в себе – дурні. Ніхто не повинен змушувати їх це робити. Що ж вони хочуть тоді, на що сподіваються і навіщо існують? Це катастрофа.

Я хочу сказати, що після 40 життя тільки починається. Ти тільки входиш у смак, починаєш цінувати час і свої ресурси, розуміти важливість кожного моменту.

Відсутність віри в себе – це проблема низької духовності. Її потрібно розвивати, плекати та годувати – і тоді все стане на місце.

А розмови про те, наскільки все погано та як тяжко вам після 50 – лише пусті розмови.